Четверг, 17.08.2017, 17:19
Официальный сайт - портал г. Баштанка
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню Online BSH



Баштанка
Категории каталога
Голос Баштанщини - Громада [366]
Баштанский опрос
Нужно в Баштанке агентство по недвижимости?
Всего ответов: 175

обсудить эту тему на форуме
Главная » Статьи » Громада » Голос Баштанщини - Громада

Село на карті району (№75-76 | 16.07.2011)
Голос Баштанщини

Споконвіку в Україні село було не лише продовольчою базою держави, а й носієм і продов-жувачем самобутніх матеріальних, культурних надбань і традицій минулих поколінь. У селі сконцентрована значна частина соціально-економічного потенціалу суспільства. А соціальне відродження села та підвищення аграрного виробництва органічно пов’язані між собою. І реформи аграрного сектора країни мали б позитивні  результати за умови їх соціального спрямування та підвищення життєвого рівня сільських жителів.

Сьогодні реалії життя  зовсім інші. Села, особливо малонаселені, вимирають і зникають з мапи України. Нещодавно, завітавши до одного з таких сіл, що ще збереглися в нашому районі, вдалося поспілкуватися з жителькою цього населеного пункту, який перебуває на межі зникнення. Це – село Краснофедорівка, що знаходиться неподалік Мар’янівки, на повороті до Христофорівки.

 

 

Старожил

Олександра Іванівна Павлюст у травні цього року відзначила своє 80-річчя. Вона – єдина довгожителька цього хутора.

Краснофедорівка з 1952 року стала для юної чернігівчанки другою батьківщиною. Тут знайшла свою долю. Разом з Іваном Григоровичем, який вже пішов за вічну межу, виростили  і виховали трьох дітей: сина і дві доньки. Сьогодні жінку радують шестеро онуків, троє правнуків.

У житті, як на тернистій ниві, – не пройдеш, ноги не вколовши. Було по-різному і в бабусі Саші. В дитинстві пізнала голод 1933 року. Бог був милостивий до неї – вижила, вистояла. Друге випробування – війна: страшна, жорстока, кровопролитна. Потім – відбудова, голод 1947 року. Та молодий організм боровся за життя, хапаючись за кожну соломинку.

Коли в 1952 році приїхала в гості до тітки й почула, що в колгосп потрібні працівники, не роздумуючи, пішла працювати. Все життя пропрацювала різноробочою то в польовій, то в городній бригадах. Вдома теж господарство, діти, чоловік.

Залишившись на старість без чоловіка, самотньою не почувається, бо донька Валя приїхала їй на допомогу. Тепер курсує то до Миколаєва, де живе сім’я, то в Краснофедорівку до мами. В місто до сина Миколи чи доньки Валентини Олександра Іванівна не захотіла їхати, також відмовилася і від запрошень молодшої доньки Тетяни поселитися в Привільному.

– Тут все життя прожила, тут і помру, – було остаточним рішенням жінки.

 

Витоки

Спілкуючись з Валентиною Іванівною, донькою довгожительки, дізналася про історію зародження Краснофедорівки. Жінка захоплено розповідала, показувала пожовклі фотографії 50-х років ХХ століття, на яких збереглися реалії тих далеких часів.

За часів правління поміщика Балло, помістя якого розташовувалося на пагорбі, в низині біля двох повноводних ставків тулилися мазанки бідних селян. Коли прогриміла Велика Жовтнева революція, люди здобули волю, але життя їх не стало легшим. Розпочалася колективізація. Хуторянин Федір об’єднав людей в артіль, і вони гуртом почали вести господарство.

Зими були морозними і сніжними, тож навесні, коли сходила крига, потоки талого снігу збігали з бугрів, хутір часто затоплювало. Одного разу греблю прорвало. Селяни відкачували воду і відновлювали греблю під керівництвом Федора. Побачивши його старання, розпашіле обличчя, вирішили й село своє назвати Краснофедорівка. А Федір, в свою чергу, запропонував людям перенести свій хутір на пагорб, щоб весняні підтоплення їм більше не шкодили.

Люди з радістю погодилися. Із місцевого кар’єру брали камінь і глину та будували вже кам’яні будинки.

– Земля в нашому селі дуже родюча, не те що в Мар’янівці, де переважно жорства і каміння, – каже Валентина Іванівна. – У кожному дворі був великий садок і виноградник. Таких груш, яблук і винограду тепер немає.

У 1958 році, коли народилася Валентина, в селі було 33 хати. Неподалік садиби Павлюстів розташовувався магазин, дитячий садок. У колгоспі були коні, вирощували поросят, яких продавали на ярмарках. а що вже фруктів  і винограду було, то люди не знали, де їх дівати.

У селі було багато дітей, молоді. Вечорами, після тяжкої сільської роботи молодь збиралася, грала гармоніка, лунав спів. Було весело, люди були радісними й душевними.

– Ще в 1980 році, коли виходила заміж, у селі налічувалося 13 хат, – пригадує Валентина Іванівна. – А які два кар’єри у нас діяли з жорствою і глиною. Візитною карткою нашого села і Мар’янівки була криниця з журавлем. А яка вода була! Всі проїжджі зупинялися, щоб набрати в пляшки нашої води.

Мама розповідала, що в криниці спочатку було два джерела, вода лилася аж через край. Тоді чоловіки набрали вовни і глини й одне джерело забили. Вода пішла по балці в бік Мар’янівки. Тоді там було ще п’ять криниць. Але найсмачніша вода була саме в нашій криниці.

– Чому ж село розпалося? – запитала співбесідницю.

– Коли пішли чутки, що природний газ підведуть лише до Мар’янівки, люди почали купувати старі хати в тому селі, а свої розбирати на матеріали для будівництва на новому місці, – пригадала Валентина Іванівна. – Багато хто шкодує, що змінили місце проживання. Дехто з моїх ровесників чи трохи старших приїздять подивитися на місце своєї хати з інших міст і сіл України, куди їх закинула доля. Люди обіймають кожне вціліле деревце, без сліз, звичайно, не обходиться.

Зимовими вечорами з мамою згадуємо ті часи, коли село процвітало. Ми спочатку жили он у тій крайній хаті (показує) маминої тітки, де сьогодні підприємець розводить овець і бичків. Тоді за нашою хатою стояла велика колгоспна пасіка. Туди далі був чудовий сад. Найбільше запам’яталися вишні і черешні.

Тодішній голова колгоспу Борис Семенович  Сидоренко хотів побудувати пташник. Це – був справжній господар, багато чого зробив для людей і села, але раптова трагічна смерть обірвала і його життя, і всі плани на майбутнє.

 

Тут знімали кіно

 

Практично села вже немає. Не стане Олександри Іванівни Павлюст, не стане і Краснофедорівки. Пам’ять про нього залишиться лише на кіноплівці.

У далекому 1969 році тут, в Краснофедорівці, знімався фільм «Білі хмари» за романом нашого письменника-земляка  О. О. Сизоненка. Як розповіла доньці Олександра Іванівна, через хату від їхньої було три оселі під очеретом. Сюди приїхали кіношники, які знімали фільм про колективізацію. Вони попросили дозволу в господарів використати їх хати для зйомки. До того ж, одна хата вже була без вікон і дверей, бо господарі переселилися в Мар’янівку. За ніч були вставлені вікна і двері, хата вибілена, розмальована стара піч. Краснофедорівців залучали до масовок.

– До нас саме приїхав мамин дядько з Мінська, – продовжила Валентина Іванівна. – У нього було вже зовсім біле, довге волосся і така ж борода. Коли батьки вже проводжали його до траси на автобус, режисер, побачивши його, попросив взяти участь у зйомках. Сам зв’язувався з його керівництвом у Мінську, щоб дозволили дідусю залишитися, бо відпустка в нього закінчувалася. В цьому фільмі можна побачити багатьох наших земляків, більшості яких уже немає в живих.

… Цікава і водночас трагічна доля цього невеличкого села до глибини душі сколихнула, сподіваюся, не лише автора цих рядків. Тож хочеться зберегти в пам’яті нащадків хоча б історію таких сіл, як Краснофедорівка.

… Залишаючи село, ще раз оглянулися на широку, безлюдну вулицю, де з-за дерев ледь виднівся червоний черепичний дах хати довгожительки. Над селом пишними перинами  клубочилися білі хмари.

Олена ВИНОГРАДОВА.


Категория: Голос Баштанщини - Громада | Добавил: admin (19.07.2011)
Просмотров: 350 | Рейтинг: 0.0/0 |

реклама в Баштанке
Заказать

Похожие материалы:
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Полезный материал

Статистика

В Баштанке Online: 1
Гостей: 1
Жителей: 0
OnlineBSH© 2017Хостинг от uCoz