– Напишіть і про мою непросту історію, – перестріла мене давня знайома, – ім’я можна залишити, хто зна, то й здогадається, про кого йде мова. А молодому поколінню нехай буде наукою, як не треба робити, щоб не каятися все життя.

Олена ще в молоді роки схоронила свого чоловіка. Жили з ним душа в душу, та невблаганна хвороба спалила його за кілька місяців. Тож сина з дев’ятилітнього віку виховувала сама.

– Ріс він і вчився, як всі інші діти. Зірок з неба не знімав, але школу закінчив без трійок. Без проблем вступив до педінституту, – почала свою сповідь жінка. – Коли Сергій був на третьому курсі, раптом виявилося, що від нього завагітніла якась дівчина. Для мене ця новина стала неабияким стресом.

– Одружуватися тобі ще рано, – заявила я Сергію. – Професію треба здобути, визначитися з роботою, з житлом.

Він і сам не наполягав на такій зміні у своєму особистому житті. Поїхав. А я нічого кращого не могла вигадати, як піти до тієї, яка «посяг-нула» на свободу мого сина.

Влаштувала Олена сварку в чужому домі, образила бідну дівчину, стверджуючи, що вона звабила її сина, а сама невідомо від кого «нагуляла». Влетіло й ошелешеним батькам, яких несподівана гостя звинуватила в неправильному вихованні доньки.

На відміну від Олени повелися вони гідно, не відповіли грубістю на грубість, запевнили, що ніяких претензій не мають, а те, що сталося в родині, то їхня проблема і більше нічия.

– Можна лише уявити, як вони почувалися після мого несподіваного, майже нахабного візиту, – важко зітхає сьогодні Олена. – Можливо, саме за той гріх і покарала мене доля.

Йшли роки. Друзі й знайомі розповідали Олені, що та дівчина народила хлопчика. Батьки наполягали, аби лишила їм дитя, а сама вступила до вузу. Вивчала вона право в Одеському юридичному університеті.

– мій же Сергій не в міру розгулявся і розпився. Ніякі сльози та благання не допомагали. Зв’язався з якоюсь злочинною групою. Обкрадали магазини, допоки їх не затримали, – продовжує свою сповідь згорьована мати. – Адвокат сказав, що при винесенні судового рішення буде враховуватися сімейний стан підсудного. А особливо вагомий аргумент для зменшення міри покарання – малі діти.

І я пішла ще на один безглуздий вчинок – вирішила поспекулювати синовим сином.

Отак і опинилася Олена вдруге у чужій господі. Можливо, аби просто поплакала, розповіла про свою біду, її б зрозуміли і допомогли. Та ще не зламаною тоді була її гординя. Майже у наказовому порядку почала вимагати у молодої жінки, щоб взяла потрібну Сергієві довідку, що у нього є мала дитина. Спочатку та не могла вимовити й слова, зустрівшись із небаченим зухвальством. А опанувавши собою, категорично відрізала: «Ніяких довідок я брати не буду. І не репетуйте, згоди на встановлення батьківства теж не одержите. У моєї дитини є справжній тато. Він його виховує і любить нас обох. Ви ж навіть не глянули на малого, хоча й стоїть він майже поруч з вами. Вас цікавить лише доля вашого сина. От і вирішуйте її. Але без нас!».

Олена не стрималася, перейшла на крик і погрози. Обізвала фактично незнайому їй дівчину непорядною.

– А ви порядна,  якщо виховали грабіжника? – почула у відповідь.

На їх крик прибіг молодий чоловік. Олену виставили за двері.

– Син мій відсидів один строк, потім другий… Він і сьогодні у в‘язниці, – не встигала витирати сліз колись сильна і вольова, а нині зламана Олена. – Два місяці тому я їздила до нього на побачення. Чужий він якийсь, блідий, худий, змучений. Труситься весь, як старезний дід. А йому ж лише трохи більше сорока років.

Ніколи не згадував, що у нього є дитина. А того разу знічено попросив: «Знайди мого сина, мамо. Мені хоча б разок, бодай здалеку його побачити. Дорослий уже…».

Совість тепер мене мучить ще більше. Ну з якими очима я шукатиму того хлопця? Що скажу йому, його рідним та близьким при зустрічі?

Тинялася біля того двору, де двічі вихлюпувала  свою нестриманість, злу волю, нахабство. Вистежила, що там живуть нові господарі. Сусіди розповіли, що колишні вже давно продали дім і переїхали до Одеси, поближче до родини доньки, яка викладає у тому ж університеті, що й навчалася. Не знаю ні прізвища свого онука, ні імені. Звісно ж, це неважко встановити, та боюся, що знову нароблю їм проблем.

Живу одиноко. Не бідую, маю свій невеличкий бізнес, багато друзів та родичів. Але в кожного з них своя сім’я. Я ж свою розгубила. Гіркота на душі не проходить з роками. Навпаки стає все сильнішою.

Ночами молюся за свого сина, за далекого невідомого мені внука. Прошу Господа, щоб не успадкував він долю свого безпутного батька.

Галина МЕЛЬНИК.