Наталю Олександрівну Корсакову добре знає не одне покоління баштанців, бо більше 20 років вона викладала біологію в Баштанській ЗОШ №2, вела природничі гуртки. Все своє життя Наталя Олександрівна присвятила людям.

Народилася вона в Миколаєві, після закінчення мед-училища працювала в травматологічному пункті швидкої допомоги. Вийшовши заміж за військового, разом з ним поїхала в Чехословаччину, де більше 5 років пропрацювала у медсанбаті. Вже маючи трьох дітей (дві доньки і сина), закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю біолог-генетик, викладач хімії і біології.

– Університет закінчувала в 1987 році, після аварії на ЧАЕС, – розповіла Наталя Олександрівна. – Тож дипломну роботу захищала по Чорнобилю.  Мене найбільше вразив Київ через місяць після трагедії – жодної дитини в місті. Це дуже страшно. На жаль, люди не роблять з цього висновків. Мирний атом – це прихований і підступний ворог. Він не терпить недбалого ставлення до себе.

У Баштанку сім’я Корсакових приїхала у тому ж 1987 році. Сюди у райвійськкомат направили чоловіка. Наталя Олександрівна влаштувалася на роботу в Баштанську ЗОШ №2, де й пропрацювала  до середини 2010 року. Але любов до природничих наук залишилася й після виходу на заслужений відпочинок. Тож продовжує вести природничі гуртки у БДЮТ, де не раз отримувала почесні відзнаки за призові місця. Остання нагорода – за ІІІ місце в обласному конкурсі за кращі дидактичні матеріали з природознавства.

Та цього мало для її непосидючого характеру. З лютого 2011 року очолила районну організацію Товариства Червоного Хреста. Як медсестра, досвідчений психолог, швидко знаходить спільну мову з людьми. Вміє знайти потрібні слова, щоб підтримати і розрадити, а при потребі надасть і кваліфіковану медичну допомогу.

Дома на неї чекають донька Таїсія з дворічною донечкою Наталкою та тринадцятирічна внучка Валерія. Їм теж треба приділити увагу. Все вона встигає, на все вистачає сил і терпіння.

Нещодавно їх родина побільшала. Наталя Олександрівна взяла опіку над двома неповнолітніми дітьми. 14-річна Алла 3 роки ходила до неї на заняття природничого гуртка. Тож, коли Наталя Олександрівна дізналася, що її бабуся померла, а її разом з молодшим братиком забрали в Миколаївський притулок для дітей, почала оформляти опікунство. Алла дуже хвилювалася, щоб її не розлучили з 6-річним Павлушою, якого вона виняньчила.

– Діти дуже ласкаві, слухняні, – розповідає Наталя Олександрівна. – Намагаються в усьому допомагати. Алла стала краще вчитися. Паша ходить у дитсадочок, де теж починає наздоганяти своїх однолітків. Восени піде в перший клас. Алла в цьому році взяла участь в обласному конкурсі «Відкрий талант у собі» для дітей з обмеженими можливостями, де представила виготовлену власними руками сумку-клатч, прикрашену бісером. Тож чекаємо на результат. Взагалі, Алла – дівчинка беручка, пробує і вишивати, і в’язати.

На запитання, як наважилася взяти на виховання чужих дітей, Наталя Олександрівна сказала:

– Моя мама Поліна Семенівна була сиротою. Її дитинство пройшло в інтернаті. Вона дуже часто нам з сестрою Олею розповідала про поневіряння, через які їй довелося пройти: як за неї не було кому заступитися, як у війну їх інтернат відправили на Урал і там вони, 12-річні, працювали на заводі по 12 годин на добу. Було дуже важко, але нікому було ні пожаліти, ні приголубити.

Коли мама дізналася, що звільнили Миколаїв від фашистів, разом з двома своїми подругами Наталею та Ольгою, на честь яких ми з сестрою названі, пішки прийшли в рідне місто, де й прожили все життя. Там зустріла свою долю – Олександра Гавриловича Боровика, який після служби в армії в 1952 році приїхав у Миколаїв і пішов на завод ім. 61 комунара, де й пропрацював в одному цеху все життя.

Батьки нас любили, вчили любити інших. Своїх трьох дітей теж намагалася цього навчити. Старша донька Олена пішла моїми стопами – працює старшою операційною сестрою у травматологічному пункті швидкої допомоги в Миколаєві. Там же живе і син Олександр, який закінчив Миколаївський педуніверситет. Середня донька Таїсія знаходиться у декретній відпустці.

Тож, коли я дізналася про Аллу з Пашею, відразу згадала свою маму і вирішила, що ці діти не будуть жити в інтернаті й їх ніхто не скривдить. Я цього нікому не дозволю.

Знаючи особисто Наталю Олександрівну, я в цьому впевнена. Тож хочеться низько вклонитися цій сильній духом жінці-матері за її мужність, терпимість, мудрість і душевну щирість. Адже не кожен наважиться піти на такий крок – ростити і виховувати чужих дітей. Здоров’я Вам, шановна Наталю Олександрівно, а також любові й поваги від усіх Ваших дітей.