– Тоді ніхто не питав, хочеш ти йти туди, чи ні, адже накази не обговорюються, – згадують ліквідатори.

Сергій Денисович працював старшим інспектором з лютого по травень 1987 року в окремому батальйоні  дорожньо-патрульної служби ДАІ УВС Київського облвиконкому. Службу ніс в 10-30-кілометровій зоні та КПП «Дітятки». Слідкували за тим, щоб не вивозили з Чорнобильської зони крадені речі, металобрухт, ліс та інше,  уражене радіацією.

Геннадій Володимирович, який нині працює начальником міжрайонного відділу державної служби охорони, був у Чорнобилі з липня по серпень 1989 року.

– Працював начальником охорони міста Прип’ять. Слідкував за охороною міста, аби не було крадіжок, мародерства. Наряд цілодобово працював, тому й мені доводилося виїжджати у будь-яку годину доби. Двічі щодня мимо реактора проїжджав, – ділиться спогадами Г. В. Авраменко.

– Зараз багатьох, хто працював з нами, вже немає в живих, – додають одноголосно. – Дехто 10 років, як помер, бо радіаційне опромінення, на жаль, безслідно не минає.

Прикро, але за підірване здоров’я держава платить ліквідаторам копійки.

– Мені щомісяця на пігулки потрібно 800 грн., а чорнобильських я отримую лише 148 грн., – зізнався Сергій Денисович.

Тому начальник райвідділу й бажав полковникам, у першу чергу, міцного здоров’я, а особовому складу – брати приклад мужності зі своїх колишніх колег.

– Ми вам бажаємо ніколи не пізнати те, що довелося пережити нам, – звернулися ветерани служби до молодих колег.

Лідія АВРАМЕНКО.