Геннадій Романович Лосєв – єдиний учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, хто залишився живим на території Новосергіївської сільської ради. У серпні цього року йому виповниться 85 років. Поважний вік дається взнаки: поганий зір і слух. та й пам’ять уже не та…

– На війні, як на війні: вибухи бомб, свист куль і запах смерті, яка чатувала нас вдень і вночі, – згадує сивочолий ветеран. – На фронт мене призвали влітку 1943 року. Воював у складі І Прибалтійського фронту. Був і старшиною батальйону, потім роти. Брав участь у звільненні Прибалтики. І після капітуляції Німеччини війна для мене не закінчилася. Нас відправили на Далекий Схід, на війну з Японією.

До сьогодні в пам’яті фронтовика залишилася картина безкрайньої тайги, сопок, суворого клімату і підступної тактики ведення війни супротивником.

Лише в 1949 році повернувся фронтовик у рідний Новгород, де в живих залишилася мама Анна Михайлівна, яка після загибелі на війні чоловіка Романа Михайловича самотужки піднімала на ноги шістьох дітей. Геннадій був середнім у сім’ї.

У мирний час освоїв Геннадій Романович мирну професію токаря по металу. Одружився, народилася донька Тамара. Та не склалося сімейне життя. Більше 50 років тому переїхав фронтовик в Україну до бойового побратима Федора Плєшкова з Новополтавки. Познайомився з Параскою Гнатівною з Новосергіївки, з якою й прожив 50 років.

Працював спочатку токарем на асфальтному заводі Баштанського МДСУ-8 (теперішній рай-автодор). Потім у місцевому колгоспі різноробочим. Звідти й пішов на заслужений відпочинок.

Має ветеран чимало нагород, найбільш пам’ятні для нього – орден Великої Вітчизняної війни, медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги». На жаль, чоловік уже не пам’ятає, коли і за що їх отримав.

Після смерті дружини залишився одинаком, бо не дав Господь їм з дружиною дітей. Поки міг обходити себе сам, ноги носили, жив у своїй хатині, а коли старість відібрала силу в ногах, забрали його до себе добрі сусіди Василь В’ячеславович і Людмила Леонідівна Гребенюки.

– Геннадій Романович дуже любить співати. Знає багато старих народних пісень, – розповіла Людмила Леонідівна. – Крім цього, до будь-якого випадку у нього безліч приказок і приповідок. А скільки гуморесок знає! Напевно, в молодості дідусь був душею будь-якої компанії.

– Вже не ті роки, що в молодості, – з сумом пригадує старий чоловік. – Але на долю не скаржусь, що заробив, те й маю. Найголовніше, що є добрі люди, які за мною доглядають. Дай Бог їм здоров’я на многії літа.

Не забувають про ветерана і сільський голова І. О. Кожушко, і учні місцевої школи, які часто провідують його, вітають зі святами. А увага – це найбільша подяка чоловіку за його непростий життєвий шлях.

Олена Виноградова.