Час невблаганний. Відходять у вічність солдати Великої Вітчизняної війни, плинуть у піднебесся журавлиним ключем… Ми вже ніколи не почуємо їхньої правди про війну.А ті, хто залишився серед нас, досить старенькі. Їх пам’ять нерідко губить спогади. Тож, як не прикро, але настає час, коли нащадки дізнаватимуться про ті страшні сторінки нашої історії не від самих учасників війни, а від їхніх нащадків.Сумно від того на душі у дітей колишніх фронтовиків. Можливо, своїми розпитуваннями мимоволі завдаємо їм зайвого болю. Але це потрібно для пам’яті. Нинішнє і прий-дешні покоління повинні знати, якою дорогою ціною завойовано мир. І зрозуміти: будь-які негаразди в особистому та в суспільному житті можна пережити. Аби лише не було війни.Ця розповідь про одного з рядових Перемоги, ветерана праці Павла Васильовича Калініченка, який 6 січня 2010 року пішов у небуття. Про його життя, бойовий і трудовий шлях розповіла його донька Тетяна Павлівна Гончар.

Павло Васильович народився і виріс у Баштанці. Не знали його батьки, прості селяни, розкошів, звикли працювати від зорі до зорі і своїх діток до цього привчали. Панувала в цій родині злагода, батьки любили дітей, діти шанували батьків.

Сутужніше стало, коли загинув батько. Залишилася їхня бідна матуся вдовою з трьома дітками на руках. Плакала-тужила за хазяїном, тулила до себе сина і малих донечок. А коли відчай потроху відступив, впряглася в роботу з подвійною енергією.

Павлові на той час виповнилося 14 років. Це тепер такий вік вважається перехідним. А тоді, на початку сорокових років минулого століття, такі юнаки ставали справжніми помічниками у своїх селянських родинах. Павло ж став господарем у домі. Скінчилося дитинство. Звалилося на його незміцнілі плечі безліч проблем непосильної роботи. Став правою рукою матері. Потроху звикали жити напівсиротами.

Влітку 1941-го чорною хмарою прилетіла звістка – війна! На нашій українській землі вибухнули перші ворожі снаряди і бомби.

Невдовзі нога окупантів ступила на баштанську землю. Німці почувалися господарями, знущалися над мирним населенням, вбивали, плюндрували їхні оселі. До останніх своїх днів пам’ятав ті безчинства Павло Васильович. Стискаючи кулаки, згадував окремі епізоди. Найбільше його обурювали дії фашистських запроданців. Окремі баштанці стали поліцаями. Карав своїх односельчан за будь-які провини староста, аби лише прислужитися  новим «хазяям», вберегти власну шкіру.

Війна підібрала чоловіче населення Баштанки. Полетіли з фронтів похоронки. «Добре, що мій синочок ще малий, – втішала себе Павлова мати,– не мобілізують на фронт».

Однак те, що сталося з її дитиною, і ворогу не побажаєш пережити. Вивезли хлопчика фашисти в Німеччину на примусові роботи. Потрапив до жорстокого бауера. Працював на нього до сьомого поту, зносив побої і приниження, голод і холод. А коли сил не стало все те терпіти, втік.

 Важко навіть уявити, як худенький, беззахисний хлопчина йшов чужою землею. Не один день тривала та небезпечна подорож. І ховатися треба було від чужих очей, і бодай якогось сухаря десь роздобути, і заснути на годину-другу. Інтуїція підказувала дорогу.

Зорієнтувався правильно, перейшовши лінію фронту. Знесиленого мандрівника підібрали червоноармійці і він у неповних 18 літ став солдатом Великої Вітчизняної війни. Опанував науку бійця, потім розвідника. Першу бойову нагороду одержав за взяття цінного «язика». Молодий, завзятий, кмітливий, безстрашний Павло калініченко став маленькою піщинкою, підхопленою буревієм війни. Та саме з таких піщинок складалася наша армія, завдяки їм вистояла і перемогла.

Хоробрий боєць Калініченко ліз у самісіньке пекло. Про ризиковані розвідки, жорстокі бої можна написати книгу. Адже фронт є фронт. Це зараз те, що вони робили, ризикуючи життям, вважається подвигом. Тоді це були тяжкі воєнні будні. А війна – то робота. Важка, ризикована. Ні про які вшанування тоді ніхто не думав.

А груди павла прикрашали все нові і нові відзнаки за мужність. Серед них – орден Червоної Зірки, медалі за звільнення Польщі, Чехословаччини, «За відвагу», «За взяття Берліна».Всього більше півтора десятка бойових нагород і майже стільки ж повоєнних, ювілейних.

Хоронив побратимів. І сам був на волосинці від смерті. Вижив, лише дякуючи щасливому випадку, якимось дивом. В одному із жорстоких боїв, уже під Берліном, від вибуху снаряду Павла закинуло на деревину. Скільки часу там провисів, ніхто не знає. Випадково знайшли його непритомного солдати похоронної бригади, яких називали «могильщиками». Підлікувався у шпиталі і знову взяв до рук зброю, пішов добивати ненависних гітлерівців у самісінькому їх лігві. Там і зустрів звістку про остаточну Перемогу.

В Баштанку почали повертатися фронтовики. Та матуся Павла Васильовича марно виглядала його з тих далеких доріг. До 1949 року служив він у переможеній Німеччині. Приходили від нього листи, гроші, посилки. Син старався допомогти мамі піднімати сестричок Ольгу і Валентину.

Демобілізувавшись, Павло спробував робітничої долі, працював на Миколаївському суднобудівному заводі ім. 61 комунара. Звідти й дружину привіз. Ганна Іванівна стала йому вірною супутницею на все життя. В їхній скромній господі, що на вул. Аркаса, навічно поселилися взаємоповага і взаєморозуміння. До речі, за самовіддану роботу в тилу на одному із заводів, що працював для фронту, юна Ганнуся нагороджена медаллю. Було їй тоді лише 13 літ.

Виростили Калініченки двійко чудових діток. Донька Тетяна очолює районний відділ статистики, син Євген – викладач інформатики в УВК. Більша половина мешканців нашого містечка знає цих скромних і порядних людей.

– Не заросте стежина до місця вічного спочинку наших батьків, – не може стримати сліз Тетяна Павлівна, – любили нас, виховували. Збирали копійку до копійки, аби ми здобули вищу освіту. Тато все життя трудився автослюсарем у гаражі тодішнього колгоспу ім. Комінтерну. Його портрет постійно висів на Дошці пошани, бо був спеціалістом вищого класу, запроваджував власні раціоналізаторські пропозиції, конструював. Ще й по сьогодні  зберігаємо його креслення та описи. коли вийшов на пенсію, до нього ходили за порадою не лише колишні співробітники. Приїздило чимало баштанців, мешканців навколишніх сіл, з інших районів, обласного центру. Навіть коли вже хворів і став інвалідом, нікому не відмовляв у пораді й допомозі.

Мама в молодості працювала в райвідділі електромереж. Коли проводили електрику в нашому районі, вручну копала лопатою ями для стовпів. І завжди вдвічі перевиконувала норму. Швидкою була, беручкою. Останні 15 років перед виходом на пенсію працювала у ветлабораторії.

Відчувається, що діти фронтовика, його внуки і правнуки свято бережуть пам’ять про засновників свого роду. Саме так і повинно бути. Діти мають пишатися славним і героїчним минулим своїх батьків. Треба бачити, з якою побожністю бережуть вони кожну фотографію воєнних років, нотатки до креслень Павла Васильовича. У їх сімейному альбомі вимальовується історія цієї хорошої родини. Всі її члени завжди шанувалися, то й їх шанують. Всі разом вони не залишали Павла Васильовича ні на мить наодинці з хворобами. Доглядали і підтримували.

Не забували стежину до оселі фронтовика керівники району. Нерідко приїздили привітати зі святом, урочистою подією чи з черговим днем народження голова райдерж-адміністрації І. В. Рубський, голова районної ради Л. І. Луценко, голова районної організації ветеранів війни і праці Л. В. Андреєва, голова міської ветеранської організації Н. І. Буцька, начальник управління праці і соціального захисту населення Н. І. Якимчук.

Не нагородами і подарунками від них дорожив Павло Васильович. Йому була дорога увага.

… Добре пам’ятаю П. В. Калініченка. В останні роки він уже не міг крокувати в колоні учасників бойових дій. Скромно сидів на Пагорбі Слави в інвалідному візку. Статечний, сивенький, як голуб, благородно красивий у своїй старості, із золотом бойових нагород на грудях. Діти й дорослі клали квіти йому на коліна.

На жаль, не побачимо ми його більше у День Перемоги у шерензі колишніх фронтовиків.

Залишається лише добрий спомин, немеркнуча слава і вічна пам’ять…

Галина МЕЛЬНИК.