70-річчя з дня початку Великої
Вітчизняної війни відзначила наша країна 22 червня, вкотре схиливши низько
голови у скорботі і вшанувавши пам’ять жертв війни.
Все менше залишається серед нас
свідків тих буремних подій, які воювали на фронтах, наближали перемогу в тилу,
несли свій тяжкий хрест у полоні, не корилися ворогові в окупації. Їм ніколи не
забути ті роки.
Життєвий шлях Олексія Григоровича Теселька почав свій відлік у березні
1924 року. Народився і виріс він у Баштанці. Тут закінчив місцеву восьмирічку.
Коли німецькі окупанти загарбали нашу землю, мирне життя юнака, як і сотень
тисяч людей, обірвалося. Через хворобу його не взяли на фронт. Тож разом з
іншими односельчанами ходив Олексій у село Єфінгар (нині Плющівка), де рив
протитанкові рови, ганяв коней у Миколаїв для військових кавалеристів. Коли німці
окупували Баштанку, працював в общині на
різних роботах.
Ще й досі з болем згадує жорстоке ставлення окупантів до мирного
населення.
– Одного разу, повертаючись з роботи, зустрілися з німцем-комендантом,
його перекладачем і начальником общини Бойченком, які їхали на бричці.
Зненацька вони почали нас бити нагайками по головах, – пригадав О. Г. Теселько.
– Побивши нас, сімох, поїхали на розправу в поле до інших людей.
Іншим разом односельчан Терещенка і Токаря комендант побив дома, а потім
вигнав їх за село, поставив біля ями і хотів розстріляти. Та перекладач умовив
його цього не робити.
– Ніколи не забуду, як послав нас бригадир до жандармерії, що
розташовувалася у теперішньому приміщенні БДЮТ, для розчищення снігу, якого
вночі насипало чимало, – пригадує ветеран. – Наказали розчищати дорогу на
Миколаїв. Ми пішли на греблю. На ставку біля ополонки побачили односельця
Чорнобая, який набирав воду, і коменданта з перекладачем, який кричав на нього
за те, що не вийшов на роботу. Комендант не зважав на пояснення хлопця, що
захворіла його мама, а почав бити його нагайкою.
Побачивши нас на греблі, комендант вихопив у перекладача гвинтівку і почав
стріляти в наш бік. Ми скочили під греблю, майже потонувши у снігу. Коли
комендант вибіг на греблю, в нього, на щастя, закінчилися набої. Так нам
вдалося врятуватися від смерті.
Коли Червона Армія розпочала свій
наступ, німці зібрали молодь для відправки в Німеччину.Спочатку полонених
погнали в Миколаїв, потім в Одесу, де вони переночували, а потім пішки погнали
на Тирасполь. В селі Слободзей полонених загнали в конюшню на ніч. Олексію
Тесельку вдалося вилізти на дах, перестрибнути через огорожу і втекти.
Дякуючи місцевим жителям, які його переховували, втікача не спіймали
конвоїри. В селі Суклей його помітив калмик і хотів розстріляти. Він вистрілив,
але не влучив і Олексій почав тікати. Врятувало хлопця те, що в село зайшли
радянські розвідники, які й розстріляли двох калмиків, які там хазяйнували. На
ранок село звільнили. Військові допомогли хлопцю дістатися додому, підвезли до
самої хати.
– Я був такий радий, що врешті добрався додому, – пригадує ветеран. –
Заходжу в передню хату, а мені хтось пістолет до лоба приставив. На щастя, не
вистрілили. Виявляється, у нашій хаті йшов суд над дизертирами та поліцаями.
Дома була лише мама. батько був на фронті. Менший брат Павло
після навчання в школі моряків став капітаном катера.
Після звільнення Баштанки від ворога, пішов на фронт і я. Військові дії
для мене розпочалися біля міста Миколаїв Львівської області. Після нетривалої підготовки
молодий солдат потрапив у особливий батальйон зв’язку. Відновлювали пошкоджені
лінії зв’язку від розриву бомб, від навмисного перерізання кабеля.
Звільняв О. Г. Теселько землі Румунії, Польщі, пройшов через Карпатські
гори. Страхіття війни назавжди залишилися в пам’яті ветерана.
Виховав Олексій Григорович разом з дружиною Ганною
Никифорівною трьої синів. На жаль, один уже помер. Син Петро – кандидат
фізико-математичних наук Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Павло працює
інженером у філії ВАТ ЕК «Миколаїв-обленерго» Баштанського району.
Має Олексій Григорович п’ятеро внуків і п’ятеро правнуків. Отже, рід
Тесельків має міцне коріння.
Олена
ВИНОГРАДОВА.
