Среда, 27.11.2024, 15:32
Официальный сайт - портал г. Баштанка
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню Online BSH



Баштанка
Категории каталога
Голос Баштанщини - Громада [366]
Баштанский опрос
Нужно в Баштанке агентство по недвижимости?
Всего ответов: 210

обсудить эту тему на форуме
Главная » Статьи » Громада » Голос Баштанщини - Громада

Попіл у серці (2.12.10 №129)


Попіл у серці

Спекотний літній день добіг кінця. Сонце вже скотилося за небосхил, та задуха не спадала. Анюта не йшла в хату, самотньо сиділа під старезним горіхом, снувала свою невеселу думу. Вже немолода, не в міру розповніла, вона не знала, чого чекати від життя. Висока глуха огорожа відділяла жінку від усього світу. У її дім не заходили сусіди, не забігали подруги, навіть родичі давно перестали заходити.

Жили в цьому домі за своїми принципами. Дбали лише про особисту наживу, не любили і не розуміли ближнього, зате поклонялися грошам. Любов до них засліпила все. Роздобути їх побільше, будь-яким способом – було основною метою.
Скільки й пам’ятає себе Анюта, у них в родині здавна міцно прижився матріархат. І її мама, Ніна Василівна, була вправним диригентом сімейного «оркестру». З думкою чоловіка так і не навчилася рахуватися. Він повинен був неухильно виконувати кожну, навіть безглузду вказівку дружини. Вчитель за фахом, доброї натури, батько Анюти терпів те свавілля заради доньки.
Не витримав гноблення, коли їй виповнилося три роки. Подався на північ Росії і лише недавно родичі повідомили: помер і похований в Якутії.
Чи думав десь там про єдину доньку? Чи мав другу сім’ю, дітей? Анюту це не цікавило ніколи. Такою виховала її мати, якій вона змалку звикла покорятися.
Ніна Василівна і особисте життя доньці намагалася влаштувати за власними споживацькими законами. Самолюбива, не в міру пихата, Анюта замолоду була досить гарненькою, подобалася чоловікам і вони з матусею крутили ними, як хотіли.



Перший Анютин чоловік був по-справжньому в неї закоханий. Все у них було добре, доки молода дружина не завагітніла і теща щодня нагадувала, що треба здувати з Анюти порошинки, мало не молитися на неї.

Далі – більше. Життя Бориса в цьому кублі стало нестерпним. Мама і донька щодня «дуетом» влаштовували йому сцени: «Мало заробляєш!». «Виховували» тим, що перестали йому прати, готувати їжу, дружина демонстративно спала в маминій кімнаті. Він часто йшов на роботу і лягав спати голодним і приниженим у найкращих своїх почуттях.

Зрештою зненавидів не лише тещу, а й дружину. Кинув її на 9-му місяці вагітності. І лише чималі аліменти, що справно йшли Анюті, нагадували їй, що в маленької Оксани є тато.

А Ніна Василівна активно включилася у пошуки гідної кандидатури в чоловіки для донечки.

Стас був красивим і багатим одеситом. Грошей ні на що не шкодував. Та обом жінкам все було мало.

Спробували по старому методу прискіпуватися до нього з криками та докорами, та він довго не терпів, теща полетіла в один бік, дружина – в інший. З лементом зібрали і виставили його речі, зателефонували і наскаржилися його батькам і чекали приїзду Стаса з вибаченнями.


Та ніхто до них не поспішав. Войовничо налаштувавшись, поїхала Ніна Василівна до сватів. Кричала, погрожувала судом забрати добру частину їхнього солідного майна і прибутків з бізнесу, та її виставила за двері охорона.

Однак ця жінка не з тих, хто легко розлучається з надією на великі гроші. Почала писати скарги в різні інстанції, забігала по юристах. А коли Анюта народила Альбіну, взагалі стала вважати, що козирна карта вже в їхніх руках.

У призначений час Стас з’явився на судове засідання в супроводі одного з найдорожчих адвокатів Одеси і представив на Анюту і тещу стільки компромату, що суддя вже схилявся до того, аби порушити питання про позбавлення Анюти материнських прав. Та батько не збирався зв’язувати собі руки дитиною.

Коли від нього почали надходити немалі аліменти, Ніна Василівна вважала ту суму мізерною, знову відновила «пошуки правди». Закінчилася "війна" проти колишнього зятя не на її користь – одержала Анюта документ про добровільну відмову від дитини і свідоцтво про розлучення.

Вітер стиха шелестів горіховим листям. Прихилившись до його стовбура, літня жінка ніби передавала цьому безмовному свідку своїх негараздів свої розбурхані почуття. А пам’ять снувала невеселі спогади.

З Віктором Анюта познайомилася в одному із пансіонатів Коблево через п’ять років після народження другої дитини. Чоловік відпочивав з донькою Марійкою. Під час однієї із прогулянок, він розповів, що дружина померла при пологах і він ростить малу сам. Допомагала мама, та й вона залишила цей світ. «Марійка, як дві краплі води, схожа на свою маму. Люблю її більше за життя і намагаюсь віддати цьому маленькому і такому беззахисному створінню і душу, і серце, – зізнався Віктор новій знайомій. – На жаль, хворіє часто моя донечка. Живемо в Прикарпатті, лікарі радять південь, Крим, тому щороку їдемо сюди набиратися здоров’я».

Пам’ятаючи наказ мами знайти вигідну партію, Анюта вирішила, що це саме той випадок. Коли ж дізналася, що Віктор талановитий будівельник, має багато замовлень і досить пристойно заробляє, повідомила про цю «кандидатуру» матері.

Ніна Василівна вже надвечір другого дня разом із онуками прибула в Коблево:
– Сама хочу пересвідчитися, – заявила з порогу.
А після кількох днів спостережень за чоловіком, хитрих випитувань у Марійки, зробила висновок: наш!
Старша і молодша жінки вміло снували павутиння. Зробили все для того, аби здружити дівчаток, щоб Марійка не хотіла з ними розлучатися. План спрацював. Дивлячись на доньчині сльози, Віктор згодився на люб’язне запрошення погостювати у нових знайомих вдома. «Хай дітки награються», – щебетали вони.
За правилами етикету, запросив до себе, щоб разом відсвяткувати Новоріччя, яке на Прикарпатті досить колоритне.

Не оминали колядники Вікторової садиби, а він їх щедро пригощав та обдаровував. Не приймаючи з обличчя солодкої посмішки, споглядала на все це майбутня теща. «Це ж такі витрати! Нічого, поставимо на місце тільки-но обкрутимо», – говорила вона доньці.

При згадці про це, Анюта аж здригнулася. До цього часу бридко було від того, що мама змусила піти вночі у Вікторову спальню, що займалася вона любов’ю з цим чоловіком (як і з двома його попередниками) без будь-яких почуттів.

Через два місяці по поверненні додому Анюта, знову ж таки під диктовку Ніни Василівни, телефонувала Вікторові: "Вибач. Думаю, ти про це повинен знати. Я вагітна. Вже призначено дату аборту”.
Через пару днів Віктор вже був у них. Новоспечена теща вже давно продумала план дій. Бачила, що Віктор глибоко віруюча людина, тому дитину позбавлятися не дозволить. За її попередньою домовленістю того ж дня молодята зареєстрували свій шлюб. «Марійці і Анюті протипоказаний ваш клімат, – спекулювала Ніна Василівна на обставинах, – тож житимемо тут. Свій будинок, Вітю, продай. Гроші вкладемо в розбудову нашого, адже четверо дітей тут буде мешкати».

Будучи неабиякою комерсанткою, Ніна Василівна мала вже два магазини. З новим зятем планувала розширити свій бізнес – розгорнути ще один вид діяльності – будівельні роботи.

Заклопотана, вона навіть за столом не випускала з рук мобільного телефону. З кимось сварилася, когось умовляла, щось шукала…

«А я тоді, навпаки, стала інертною, цілими днями лежала, дивилася телевізор. Не цікавили мене ні чоловік, ні діти. В хаті нашій не пахло борщем та пирогами. Віктору довелося взяти на себе прання, прибирання, закупівлю продуктів. Я навіть не помічала того, що він опинився в досить незручному становищі – всі гроші від їхніх «будівельних робіт» прилипали до маминих рук. Тільки-но мій чоловік заводив про це мову, мама вміло закривала тему: «Думай, як забезпечити сім’ю. Кошти витрачаю на розвиток нашої комерційної діяльності! Прибутки будуть згодом. А щоб мати за що жити, слід продати твій дім».

Ніна Василівна вже давно навела довідки, що житло в передмісті Львова вартує великих грошей. За чудово архітектурно оформлений, добротний Вікторовий будинок, який, до того ж, ще й розташований у мальовничій місцині, можна було взяти кругленьку суму. Зять же й не заперечував проти продажу, але й бажаних результатів теща не бачила. А в її родині завжди було правильно лише те, що вона сказала.

Під час чергового нападу Віктор не втримався: «Житло ми будували разом із покійною дружиною. Воно належить Марійці!».

Собі на біду, дівчинка якраз забігла в кімнату. Переляканими очима дивилася, як бабуся, бризкаючи слиною, мало не з кулаками кидається на татуся та істерично верещить, що вони сидять у неї на шиї.
Кинулася дитина таткові на груди. Та розлючена бабуся відштовхнула її: «Геть з моїх очей!».

Марійка й без того була розчарована своїм новим життям. Останнім часом вона помітно змарніла, схудла, оченята вже не світилися радістю, тато не розповідав їй більше на сон казки… Не витримало стресу її маленьке сердечко.

Як можна було довести дитину до такого стану? – дивувався лікар, коли Віктор привіз Марійку в лікарню з нервовим зривом. Кілька днів дівчинка мовчки лежала на ліжку, відвернувшись до стіни. Лише не забирала з батькових долонь свою худеньку ручку. Не допомагали ні найдорожчі ліки, ні татове благання сказати хоч слово.

Галина МЕЛЬНИК.
(Закінчення
в наступному номері).
Категория: Голос Баштанщини - Громада | Добавил: alex (04.12.2010)
Просмотров: 685 | Рейтинг: 0.0/0 |

реклама в Баштанке
Заказать

Похожие материалы:
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Полезный материал

Статистика

В Баштанке Online: 1
Гостей: 1
Жителей: 0
OnlineBSH© 2024Хостинг от uCoz