Пам’ять… Вона ніколи не вмирає, бо вивіряє нас на людяність, гуманність, благородство.

Протягом 2010 року в нашому районі було увіковічнено пам’ять 11 Героїв Радянського Союзу, наших земляків встановленням меморіальних дошок і присвоєнням їх імен загальноосвітнім школам.

У грудні урочисто відкрито останню меморіальну дошку Герою Радянського Союзу Івану Яковичу Григор’єву в Новоолександрівській ЗОШ.

У фойє школи зібралися не лише учні і вчителі, а й вихованці дитсадка, голова сільської ветеранської організації Софія Саваріна разом із пенсіонерами, колишній воїн-інтернаціоналіст Олександр Ігнатьєв. З райцентру приїхали голова райдержадміністрації Іван рубський, його перший заступник Сергій Шевченко, голова районної ради Людмила Луценко, її радник Валентина Єланцева, депутат обласної ради від Партії регіонів Володимир Фроленко, районний військовий комісар Микола Капустян, голова районної ради ветеранів Лідія Андреєва, завітав і Новоолександрівський сільський голова Валерій Капля.

– Сьогодення нерозривно пов’язане з минулим. Тож і небо безхмарне, і наш добробут, і щасливе  життя – то слід на землі, який залишила Перемога, наші ветерани, – розпочали урочисту лінійку директор школи Тетяна Сакун і вчитель Наталя Салогуб. – Почесне звання Героя в роки Великої Вітчизняної війни отримав і наш односельчанин Іван Якович Григор’єв, який у 60-70-их роках приїздив у село, коли мав ще добре здоров’я. Потім зв’язок з ним обірвався. Сьогодні ми зачитаємо один з листів, що надіслав до школи Іван Якович, який у післявоєнні роки проживав у Тулі.

«Дорогі діти, члени загону червоних слідопитів Новоолександрівської восьмирічної школи. Пише вам Герой Радянського Союзу, колишній учень вашої школи Григор’єв Іван Якович.

Діти, ви робите дуже велику і важливу роботу по розшуку своїх земляків, колишніх фронтовиків періоду Великої Вітчизняної війни. В цій справі я хочу вам допомогти, коротко розповісти про себе.

Народився я в 1924 році у вашому селі, в сім’ї бідних селян. У 1930 році померла моя мама, а в 1932 році – батько. Восьмирічним хлопчиком з маленькою сестричкою (точно не пам’ятаю, скільки їй було років 3 чи 4) я залишився жити в будинку батьків. Через деякий час за нами приїхав брат Олексій Якович, який в той час жив і працював у с. Бармашове, і забрав нас до себе.

Із розповідей батьків ви, діти, знаєте, яким важким було в той час життя в Україні. Напевно, під впливом такого життя і свого дитячого уявлення я пішов із села Бармашове, якимось чином дістався Миколаєва, де почав жебракувати. Але недовго «насолоджувався» таким життям. Незабаром мене, як і багатьох безпритульних, підібрали і відправили в дитячий будинок імені Г. І. Петровського, який знаходився в Миколаєві по вул. Карла Макса, 4. У дитбудинку я закінчив 8 класів середньої школи, навчився слюсарній і столярній справам, вважався одним із кращих спортсменів дитячого будинку. Хочу сказати, дитбудинок зробив з мене справжню людину, за що я його завжди з  гордістю згадую і дякую.

У 1939 році я закінчив школу ФЗО і став працювати механічним розмітчиком на Миколаївському кораблебудівному заводі ім. Носенка.

У перші дні війни я разом з іншими молодими людьми заводу подав заяву про направлення мене добровольцем на фронт. Але мені  відмовили, бо мав лише 17 років.

Тож я брав участь в евакуації заводу, декілька разів потрапляв під бомбардування та один із останніх у серпні 1941 року залишив місто.

Через деякий час ми прибули в Сталінград, де до 15 серпня 1942 року я працював на військовому заводі. Після цього я поповнив лави Радянської Армії. Мені довелося брати участь у боях за місто-герой Сталінград до його повного звільнення. Тут я вперше був поранений і нагороджений медаллю «За відвагу». Після шпиталю мене направили у військове артилерійське училище, яке закінчив з відзнакою через 7 місяців та отримав військове звання «лейтенант».

Після училища командиром взводу протитанкових гармат брав участь у боях за звільнення рідної України, Молдавії, дійшов до кордону з Румунією. Форсував річки Дніпро, Дністер. Звільняв міста Запоріжжя, Міллерово, Лозова, Кишинів та інші. за успішне виконання бойового завдання при форсуванні Дніпра був нагороджений орденом Червоної Зірки.

На початку 1945 року нашу 5 ударну армію перекинули в Польщу, де наші війська готували великий наступ. Перед нами стояло завдання: прорвати оборону супротивника, розширити плацдарм з тим, щоб  ввести туди побільше наших військ.

Після артпідготовки наш гвардійський полк перейшов у наступ. Спочатку німці майже не чинили опору. Лише біля другої лінії оборони фашисти відкрили сильний мінометний, артилерійський, кулеметний вогонь. Довелося залягти. В цей час був убитий і мій командир батареї гвардії капітан Т. Переплетний. Тож я взяв на себе  командування батареєю. Нам вдалося виконати поставлене завдання і наші війська просунулися  вперед на 10 км. У цьому бою було вбито і поранено більше половини особового складу батареї та розбито три гармати з чотирьох.

За цей бій Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року мені присвоїли звання Героя радянського Союзу з врученням ордена Леніна, який я отримав, повернувшись зі шпиталю.

Я брав участь у звільненні Польщі, Німеччини, в числі перших радянських воїнів увійшов у Берлін, де і закінчив війну. Нагороджений медалями «За звільнення Варшави», «За штурм Берліна», «За перемогу над Німеччиною».

Демобілізувався з армії в 1947 році. Закінчив Тульську обласну партійну школу. Працював на партійних посадах, головою обласного спортивного клубу «Буревісник». Пізніше закінчив юридичний інститут і був направлений на роботу в правоохоронні органи. Обирався секретарем парткому, депутатом міської і районної рад депутатів міста Тули».

Цей лист схвилював і дітей, і дорослих. Урочистий мітинг провели юні новоолександрівці, повернувши присутніх у далекі воєнні роки.

Зворушливими були виступи і гостей, які наголосили, що подібні заходи проводяться з метою збереження пам’яті  про тих, хто здобув для нас мир, щасливе життя.

– Новоолександрівська земля багата бойовими і трудовими подвигами, – підкреслив І. В. Рубський. – Вам, юним, є з кого брати приклад. І районна влада робить все, щоб продовжити гідні традиції старшого покоління.

– Свою трудову діяльність я розпочинала у вашій школі. Ще у 60-х роках разом з дітьми під керівництвом директора школи створили музейну кімнату, в якій було багато цінного матеріалу про бойовий шлях новоолександрівців, – розповіла Л. В. Андреєва. – Тож мені хотілося б, щоб ви відродили цю музейну кімнату і вшанували пам’ять про героїв-земляків.

Вітаючи дітей і гостей з цією подією в житті громади, Новоолександрівський сільський голова В. М. Капля вручив Почесну грамоту обласної ради ветеранів голові сільської ветеранської організації З. І. Саваріній за плідну працю

І ось урочиста мить. Право відкрити меморіальну дошку Герою Радянського Союзу Івану Яковичу Григор’єву надали голові райдержадміністрації І. В. Рубському, голові районної ради Л. І. Луценко, депутату обласної ради В. О. Фроленку.

Хвилиною мовчання вшанували присутні всіх загиблих на полі бою, померлих у післявоєнні роки. Поминальна свічка, запалена під час мітингу, яскраво горіла у фойє.

Олена ВИНОГРАДОВА.