За зразкове ставлення до виконання службових обов’язків І. М. Ядловський нагороджений нагрудним знаком «Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури» І ступеня, який йому вручили в грудні минулого року з нагоди професійного свята.

Про складну і водночас таку необхідну роботу І. М. Ядловський вів мову з нашим кореспондентом.

– Іване Михайловичу, вітаю Вас з нагородою. Це своєрідна оцінка Вашої багаторічної роботи в прокуратурі. Пригадайте, як все починалося?

– В липні цього року минає 20 років, як я переступив поріг районної прокуратури, а здається це було недавно. Народився і виріс у селі Добре. Після закінчення Добренської середньої школи відслужив у армії. Військову службу проходив в Угорщині. Після повернення довго роздумував, куди піти вчитися. Взагалі то я мріяв бути істориком, дуже любив цей предмет у школі. Але зваживши всі «за» і «проти», вступив до Одеського державного університету ім. Мечнікова на юридичний факультет, який закінчив у 1991 році. А вже 23 липня того ж року прийшов на роботу в Баштанську прокуратуру, якою на той час керував В. І. Петрунін.

Я щиро вдячний Вік-тору Івановичу за підтримку і допомогу. Він був мудрим керівником і наставником. Завжди виважено ставився до кожної людини, ніколи не підвищував голосу на своїх підлеглих, коректно вказував на помилки і підказував шляхи їх вирішення. Ті перші п’ять років, які я пропрацював з ним, стали фундаментом у моїй службовій кар’єрі. Тому я щиро вдячний                  В. І. Петруніну, як керівнику, за науку і повагу до своїх підлеглих.

За час роботи було чимало пропозицій змінити місце роботи, навіть на вищі посади, але я залишився вірним рідній прокуратурі. Можливо, через те, що не люблю міняти місце проживання, звикаю до людей, які живуть поряд. А ще не хотів далеко їхати від рідної домівки, від мами, якій щиро вдячний за те, що вивчила мене в той нелегкий час. У мене високе почуття синівського обов’язку. Тепер настав час мені піклуватися про свою неньку.

– Чи змінилася робота в прокуратурі за ці 20 років?

– раніше прокуратура мала більше повноважень, під контролем були всі галузі. Тому, напевне, й дисципліни було більше. У 1992-1993 роках різко обмежили ті повноваження. Прокуратура не мала права втручатися в господарську діяльність товариств. У країні почався розвал колгоспів, закривалися заводи, фабрики, але прокуратура не мала можливості вплинути на цей процес.

Взагалі, це був тяжкий час для прокуратури. Заробітна плата була мізерною і ту вчасно не виплачували. Тому багато працівників прокуратури, до того ж, хороших спеціалістів, переходили в інші інстанції. Звичайно, звинувачувати за це людей не можна. Вони змушені були  думати про свої сім’ї.

Це вже практично років 7 як дуже важко влаштуватися на роботу в прокуратуру.

– Які особливості Вашої роботи?

– Працювати в прокуратурі дуже важко через великий обсяг роботи, але й цікаво. Бо працюємо з людьми і стоїмо на їх захисті.

В суспільстві побутує думка, що завдання прокурора – звинувачувати і вимагати найсуворішого покарання для  обвинуваченого. Але це не так. Працівник прокуратури, перш за все, детально вивчає всі обставини і причини, які спонукали людину до вчинення злочину. Вникає в її психологічний стан і сімейні обставини, аналізує і спів-ставляє. Іноді доводиться більше думати про підсудного, ніж він сам про себе.

На жаль, багато обвинувачених не можуть зрозуміло висловити свою думку, аби захистити себе. Багато з них халатно ставляться до цього. Тому в деяких випадках доводиться одночасно виступати і в особі обвинувача, і в особі захисника.

Хочу сказати, що успіх у роботі залежить від атмосфери в колективі, де працюєш. У нас невеликий, але згуртований колектив. До того ж, налагоджена співпраця з працівниками суду.

А ще ми  дотримуємося правила: прийшовши на роботу, залишаєш весь негатив за дверима установи, тоді й атмосфера в колективі дружна.

– У вашій роботі трапляється багато неординарних випадків. Пам’ятаю, у 1998 році Ви стали, так би мовити, хрещеним батьком новонародженому хлопчику, якого рідна мати, щойно народивши, покинула помирати на холоді.

– Так, пам’ятаю цей випадок, ніби це було вчора. Тоді вже були листопадові приморозки. Зателефонували з райлікарні і повідомили, що привезли 18-річну дівчину з ускладненнями після пологів, а дитини немає. Після тривалої бесіди, породілля сказала, що дитина народилася мертвою і вона викинула її в криницю. Та її слова не підтвердилися.

Тоді внутрішнє чуття змусило мене ще раз піднятися на горище будинку, де проживала породілля. Тільки вдруге оглядаючи горище, завалене всяким лахміттям, знайшов новонародженого хлопчика, який майже не виявляв ознак життя. Голе дитя з не перев’язаною пуповиною лежало  прикидане різним ганчір’ям. На щастя, малюк вижив, хоча і народився семимісячним, мама його визнала. Проте, як я цікавився пізніше, проблеми із здоров’ям і розвитком у дитини залишилися на все життя.

І таких подібних випадків можна назвати багато. Мене особисто найбільше хвилюють проблеми з вихованням дітей. Особливо коли батьки пиячать, тоді діти нікому не потрібні. Сьогодні в нашому суспільстві втрачаються наші загальнолюдські  цінності. Ми прагнемо перейняти все західне, закордонне, та беремо з того, на жаль, все найгірше. Сьогодні молоді насаджується культ грошей, вседозволеність, гультяйський спосіб життя. А це – найстрашніше, бо руйнуються моральні принципи. Немає поваги до старших, співчуття, милосердя. Цинізм і жорстокість панує серед підлітків. А це – перший крок до криміналу.

Пам’ятаю дівчинку з села К., яка писала дуже гарні вірші, я б сказав, навіть талановиті. Але в сім’ї дитини були негаразди. Мати пиячила разом з вітчимом. Їхні застілля часто закінчувалися бійками. Одного разу, коли п’яний чоловік почав бити матір, дівчинка схопила сокиру і нанесла йому смертельні удари.

Коли її забирали працівники міліції, поприходили однокласники, жителі села, які принесли їй харчі і просили суворо не карати. А мати не проявляла ніякої участі. Оковита затьмарила їй не лише очі, а й розум. Тому мені довелося, так би мовити, не тільки висувати обвинувачення, а й захищати, бо в’язниця – не курорт. Якою б з неї повернулася дівчина, неважко здогадатися. В ході слідства справу було закрито по амністії.

І таких непростих життєвих трагедій за мою практику було чимало. За кожною стоїть людина, яку на скоєння злочину часто штовхають обставини. І тоді тільки людяність може зцілити її душу.

– Кажуть, іноді посада змінює і характер, і саму людину, її ставлення до інших?

– На мою думку, таким людям не місце ні в прокуратурі, ні на будь-якій іншій посаді. В першу чергу, треба залишатися людиною, дотримуватися загальнолюдських цінностей. А коли посадовець зневажливо ставиться до людей, то він довго не затримається на даній посаді. Свої амбіції необхідно тримати при собі, а на людях проявляти знання, почуття обов’язку і людяність.

Розмову вела

Олена Виноградова.