Довгожителів побільшало

 28 березня свій 90-літній ювілей зустріла жителька Баштанки Марія Давидівна Шумило.

Родом з Житомирщини, після Чорнобильської аварії їй довелося переїхати в наше місто до

У березні подолали 90-річний рубіж ще двоє корінних жителів Баштанки – Євдокія Яківна Шевченко та Іван Кузьмович Сімак. Отже, довгожителів у нашому місті побільшало. Всіх їх щиро і тепло вітали міський голова Володимир Рибаченко, голови районної та міської ради ветеранів Лідія Андреєва та Ніна Буцька.

Шановні ювіляри!

Нехай завжди вам всміхається доля,

Несуть тільки радість з собою роки.

Хай щастя й здоров’я не зрадять ніколи,

Хай радують рідні, друзі, близькі.

90-та весна Євдокії Шевченко

Летять за літами літа,

Не вертаються навіть у гості.

В один із теплих сонячних днів березня жителька Баштанки Євдокія Яківна Шевченко зустріла свою дев’яносту весну. Привітала ювілярку її велика родина – діти, внуки, племінники. Прийшли поздоровити жінку з поважним ювілеєм і міський голова Володимир Рибаченко, голова міської ради ветеранів Ніна Буцька.

У свої 90 Євдокія Яківна має добру пам’ять, світлий  розум, напрочуд молоді сіро-сині очі, тому з радістю розповідає про своє життя.

Народилася у багатодітній сім’ї хліборобів. Батько Яків Андрійович Смола та мама Тетяна Петрівна зранку до вечора працювали, аби прогодувати  дев’ятеро своїх дітей. Тому любов до праці прищеплювали з дитинства і їм всім.

Кожен знав свої обов’язки, старанно їх виконував, бо слово батьків було незаперечним. Євдокія закінчила три  класи (на той час це було багато), а в 12 років уже пішла в колгосп збирати колоски. Згодом з подругою працювали у жіночій бригаді водоносами – носили у відрі воду, щоб напоїти у степу гектарниць.

Все довелося спізнати на довгому життєвому шляху – і холод, і голод, і війну, і смерть батьків, які рано пішли з життя. Та ніщо не могло погасити в її душі любов, доброту, милосердя, наполегливість і працьовитість. Саме за це полюбив її фронтовик, Андрій Леонтійович Шевченко, який прийшов з вій-ни інвалідом, без правої руки. У 1946 році вони одружилися. Як і Євдокія, Андрій був з багатодітної родини, тому молодята дуже добре розуміли, що їхнє життя залежить від них самих, допомоги від когось не варто чекати.

– Як зараз пам’ятаю, як батько вчився писати лівою рукою, – розповідає старша донька Валентина. – Хоча й лівою, а писав дуже гарно, як, власне, все нею робив. Я навіть сама, дивлячись на батька, навчилася писати лівою рукою. Тато закінчив технікум і працював агрономом у колгоспі «Комуніст». Старше покоління, мабуть, пам’ятає, які сад та виноградник були на його бригаді, яка городина там росла.

Мама ж працювала у городній, польовій бригаді, 12 років дояркою. має за добросовісну працю медаль «Ветеран праці». А ми, діти – брат Льоня, сестра Ганна і я, дома порядкували.

– працювати доводилося інколи не лише вдень, а й вночі. Незчулася, як і 90 років виповнилося. немов одна мить пролетіли, – говорить Євдокія Яківна.

Саме в роботі було її спасіння. Чоловік рано пішов з життя, у 1968 році залишилася вдовою.

– Ніколи не чула, щоб мама скаржилася на долю чи плакала, хоча випробувань на її життя випало з лихвою, – додає донька Валентина. – Вона мовчки й терпляче все зносила. Коли була молодша, дуже багато читала. У вільну годину, особливо взимку, вишивала, в’язала.

Євдокія Яківна Шевченко є справжньою берегинею великого роду – троє дітей, троє онуків, один правнук та багато племінників і племінниць. 15 березня, в день ювілею, багато з них                                                                            прийшли, приїхали привітати її з поважною датою. Внук Андрій, студент, названий на честь дідуся, порядкував за столом, у всьому проявляючи любов до бабусі.

– Ми завжди приходимо до Євдокії Яківни за моральною підтримкою, мудрою порадою, – поділилися племінниці, – бо ж життєвий досвід нічим не замінити. Ми вчимося в неї за будь-яких обставин не впадати у відчай, вірити у краще, у перемогу добра над злом. Робіть добро людям і воно повернеться до вас сторицею, любить повторювати берегиня роду.

Вона нас вчить триматися купи, шанувати родинні зв’язки, тому ми любимо збиратися у неї, знаємо її щедру гостинність, говорили рідні.

Нині жінка проживає разом зі старшою донькою Валентиною. Молодша донька Ганна живе у Києві. Бідкалася, що через хворобу не змогла приїхати привітати маму. Та сподівається, що згодом обов’язково приїде з сім’єю.

До речі, влітку рідна сестра ювілярки Марія Яківна відзначатиме своє 100-річчя.

Тож побажаємо Євдокії Яківні в любові і добрі жити, щоб 100-літній ювілей зустріти. Міцного здоров’я Вам на довгі роки.

Лідія АВРАМЕНКО.

Вічна юність душі

30  березня своє 90-річчя відзначив житель Баштанки Іван Кузьмович  Сімак,  в минулому вчитель фізкультури, який присвятив більше тридцяти літ фізичному вихованню школярів.

До речі, він єдиний із чоловіків райцентру, який досягнув 90-літнього віку в цьому році. Цьому сприяло те, що Іван Кузьмович ніколи не палив цигарок, не зловживав спиртним, займався спортом. одним словом, дорожив здоров`ям з юних літ.

Чимало поколінь людей  у Баштанці пам`ятають Івана Кузьмовича, як активного спортсмена, кандидата в майстри спорту, завзятого шахіста, учасника художньої самодіяльності, самодіяльного художника, мисливця  і рибалку і просто як енергійну, життєрадісну людину.

А ще він кілька років був народним засідателем у районному суді і громадським помічником прокурора району.  І. К. Сімак тричі обирався депутатом міської ради. Він і зараз в душі вважає себе набагато молодшим своїх літ.  

Народився Іван Кузьмович Сімак в с. Єгорівка Волноваського району Донецької області в шахтарській сім`ї. У Баштанський район прибув перед початком війни.

До лав діючої армії був призваний в 1944 році, але воювати довелося лише кілька тижнів. після поранення і лікування в госпіталі повернувся в с. Новоіванівку, де проживав під час війни.

Спершу працював фінансовим інспектором, а в п’ятдесятих роках після закінчення Миколаївського педагогічного училища викладав фізкультуру в Баштанській середній школі.

Так склалося життя у Івана Кузьмовича, що вже багато років живе сам, з найближчих родичів залишився один племінник. Але його постійно відвідують знайомі, колишні спортсмени і учні, багато з яких вже давно на пенсії. Найчастіше бувають в оселі  ветерана голова міської ветеранської організації Ніна Буцька, соціальний працівник Алла Андрєєва, колишній футболіст Віктор Польовий.

В молодості Іван Кузьмович багато подорожував. Найбільше спогадів залишилося у нього після поїздки на Олімпійські ігри в Москву у 1980 році. А ще він любить згадувати про свою гру в шахи з відомим гросмейстером Юхимом Геллером у 1985 році, яка закінчилася нічиєю.

З Кузьмичем, як усі його називають, ми підтримуємо дружні зв`язки  більше 20 літ. Під час нашої  зустрічі напередодні 90-річчя переглянули його фотоархів, згадали про спільних знайомих і, звичайно ж, зіграли партію в шахи.

Звісно,  зараз Іван Кузьмович не такий бадьорий і енергійний, як раніше, але його голос і сміх звучить досить гучно, як і багато років тому. Завдяки своєму гучному голосу він перемагав на конкурсах читців-декламаторів, довгий час співав у районному хорі ветеранів.

Запитую у ювіляра, чого хотів би  він побажати сучасній молоді.

– Перш за все, бажаю юному поколінню виховувати в собі почуття патріотизму, благородство вчинків і душі, – відповів Іван Кузьмович. – Я до цього прагнув все життя і вважаю, що прожив його не марно. Дуже  хочу, щоб всі прагнули вдосконалювати свій фізичний розвиток. Адже сучасному комп`ютеризованому поколінню потрібен не тільки інтелект, а й міцні м`язи.

А  партія в шахи того дня закінчилася перемогою ювіляра.

Комунікабельність, життєрадісний характер, почуття гумору сприяють шанобливому ставленню  до нього    численних друзів. Всі, хто знають Івана Кузьмовича Сімака,  щиро вітають його з 90-річчям, бажають міцного здоров`я, щастя і благополуччя, довгих літ життя.

Олександр БАСЕНКО.