Вогнем і атомом гартований

Багато хто з баштанців старшого покоління, а особливо христофорівці пам’ятають Григорія Григоровича Смагіна, який довгий час працював директором Баштанської, а потім Христофорівської середніх шкіл. Це був талановитий керівник, мудрий педагог, високо-порядна людина. Такими ж виховав і своїх двох синів – Віктора й Валентина. Але, напевне, мало хто знає, що старший син Григорія Григоровича Віктор працював на Чорнобильській АЕС і був у числі ліквідаторів аварії, що сталася на атомній станції 26 квітня 1986 року.

Начальнику зміни енергоблоку №4 Віктору Смагіну вдалося вижити після того пекла. Нині він живе у Москві. Нещодавно мені потрапив до рук журнал «Новый мир» за 1987 рік, де по гарячих слідах було описано масштаби й весь жах тієї техногенної катастрофи. В числі свідчень інших працівників і ліквідаторів аварії на ЧАЕС в журналі наведено й спогади Віктора Григоровича Смагіна.

«26 квітня 1986 року о 8 ранку я повинен був змінювати начальника зміни Олександра Акімова. Вночі я спав міцно, вибухів не чув. Прокинувся о 7 ранку і вийшов на балкон покурити. З 14 поверху мені дуже добре було видно атомну станцію. Поглянувши в той бік, відразу збагнув, що центральний зал мого рідного четвертого блоку зруйнований. Над блоком – вогонь і дим. Я зрозумів, що сталося НП. Кинувся до телефону, щоб подзвонити на блочний щит управління (БЩУ), але зв’язок був уже відрізаний, щоб не витікала інформація.

Я наказав дружині щільно  зачинити вікна і двері, дітей з дому не випускати. Самій теж не виходити, сидіти дома до мого повернення. А сам побіг на вулицю до стоянки автобуса. Нарешті подали «рафик». Нас привезли не до другої прохідної, як завжди, а до першого блоку. Міліція не пропускала. Та коли я показав свій цілодобовий пропуск керівного оперативного персоналу, мене з неохотою пропустили. У коридорі зустрів заступників директора АЕС Гундара і Царенка, які наказали мені обов’язково переодягнутися. Раз переодягатися, здогадався я, значить, на АКБ – радіація.

Я швидко переодягнувся, не знаючи ще, що з блоку повернуся уже в медсанчастину із сильним ядерним загаром і з дозою 280 рад. Але зараз я поспішав, одягнувши спецкостюм, бахили, чепець і побіг по довгому коридору деаераторної етажерки в бік БЩУ-4. В приміщенні обчислювальної машини «Скала» – провал, зі стелі на шафи з апаратурою ллється вода. Тоді я ще не знав, що вона дуже радіоактивна. В приміщенні були й начальник нічної зміни дозиметристів Самойленко та заступник начальника служби РБ Красножон. Вони говорили на підвищених тонах, крили один-одного матом. Я прислухався й зрозумів, що матюкаються через те, що не можуть визначити радіаційну обстановку. Вони все ще не могли збагнути, що трапилося непоправне.

Всі вікна в коридорі були вибиті вибухом, дуже гостро пахло озоном. Організм відчував сильну радіацію. В грудях з’явилося неприємне відчуття – панічне почуття страху, але я контролював себе і тримав у руках. У вікно дуже добре видно завал. Весь асфальт навколо був вкритий чимось чорним. Придивився: так це ж реакторний графіт! Нічого собі! Я зрозумів, що реактору – труба. Але до свідомості ще не доходила вся реальність того, що сталося.

Зайшов у приміщення БЩУ, де були заступник головного інженера з науки Михайло Лютов та начальник зміни Володимир Бабічев. Лютов сидів, обхопивши голову руками, й тупо повторював: «Скажіть мені, хлопці, яка температура графіту в реакторі… Скажіть, і я вам все поясню».

– Про який графіт ви питаєте, Михайле Олексійовичу? – здивувався я. – Майже весь графіт на землі. Погляньте!

Ми вийшли з ним у коридор деаераторної етажерки і ввійшли в приміщення резервного пульту управління, що було ближче до завалу. Під ногами тріщало вибите скло. Насичене довгоживучими радіонуклідами повітря, було густим і пекучим. Від завалу напряму обстрілювало гама-променями з інтенсивністю до 15 тис. рентген в годину. Але тоді я про це не знав. Пекли повіки, горло, перехоплювало дихання, від обличчя йшов внутрішній жар, шкіру сушило, стягувало».

Смагін спіймав себе на тому, ніби вперше бачить рідний БЩУ-4, його панелі, прилади, дисплеї. Все – мертве, стрілки приладів застиг-ли на зашкалі або нулю. Мовчала й машина «Скала», яка під час роботи блоку безперервно видавала роздруківку параметрів. Всі ці діаграми і роздруківки чекають тепер свого часу. На них застигли цифри – німі свідки атомної трагедії.

Абсолютна більшість експлуатаційників, і Смагін у тому числі, видавали у цей тривожний час бажане за дійсність. «Реактор цілий!» – ця рятівна думка зачарувала багатьох тут, у Прип’яті, а також у Києві і в Москві, з якої лунали все більш жорсткі й наполегливі накази: подавати воду в реактор! Накази вселяли впевненість, надавали сил там, де їх уже по всіх біологічних законах не могло бути…

Трубопровід у приміщенні був напівзатоплений. Ця вода аж світилася від радіації. Всі засувки були обезструмлені. Тож крутити доводилося вручну. Акімов, Топтунов і Смагін кілька годин крутили засувки. Вода, не потрапляючи в реактор, заливала кабельні поверхи, посилюючи аварію…

До дев’ятої ранку зупинився працюючий аварійний насос. Перестало заливати низи. Закінчилася вода в деаераторах. Смагін тримав зв’язок з головним інженером АЕС Фоміним та начальником Брюхановим, вони – з Москвою. У Москву звітували: «Подаємо воду!». Звідти надходив наказ: «Не припиняти подачу води!». А вода закінчилась. І Фомін гарячково шукав вихід.

Пізніше нові пожежні команди, що прибули у Прип’ять, будуть відкачувати воду з паливом із кабельних поверхів АЕС і перекачувати її у ставок-охолоджувач, в якому активність води досягне шостого ступеня кюрі на літр. Тобто, буде дорівнювати активності води основного контуру під час роботи атомного реактора.

В медсанчастину вже доставили більше 100 чоловік. Пора було б схаменутися, але безумство Брюханова і Фоміна тривало: «Реактор цілий! Лити воду в реактор!». З Москви надійшов чіткий наказ: паніку не піднімати.

А тим часом місто атомних енергетиків Прип’ять прокидалося. Майже всі діти пішли в школу… Був погожий, теплий день, цвіли сади. В суботу, 26 квітня, вже всі починали готуватися до свята 1 Травня. Малюки гуляли у пісочницях, каталися на велосипедах. У всіх них до вечора на волоссі і на одязі була висока активність, але тоді цього ніхто не знав.

Тільки через 14 годин після аварії з Москви прибула літаком спеціалізована бригада у складі фізиків, терапевтів-радіологів, лікарів-гематологів.

Зі спогадів В. Г. Смагіна:

«Нас, п’ять чоловік, посадили в «швидку» й відвезли в медсанчастину Прип’яті. Заміряли радіоактивність кожного, потім помилися в душі. Все-одно були радіоактивні. У нас почалися напади блювоти. Лікар ніяк не могла  повірити, що на АЕС – скрізь радіоактивний бруд. Вся атомна станція – суцільне радіоактивне поле.

Заглянув у палату до Льоні Топтунова. Він лежав увесь буро-коричневий. У нього був сильно розпухлий рот, губи, язик, йому важко було говорити.

Володя Шашенок помер від опіків і радіації о шостій ранку 27 квітня. Його похоронили на сільському цвинтарі. А заступник начальника електроцеху Лелеченко після крапельниці відчув себе настільки добре, що втік з медсанчастини і пішов на блок. Вдруге його привезли вже в Київ у дуже тяжкому стані. Там він і помер у страшних муках. Не допомогла ні інтенсивна терапія, ні пересадка кісткового мозку.

Після крапельниці не піднявся Перевозченко. Весь в опікових пухирях лежав Толя Кургуз. Обличчя і руки сильно опухли й покрилися кіркою. При кожному мімічному русі шкірка лопалась. Все його тіло перетворилося в суцільний біль. Атмосфера і повітря в медсанчастині були радіоактивні. Дуже випромінювали тяжкі хворі. Адже радіонукліди проникли в середину і просочилися в шкіру.

Ніде в світі нічого подібного не було. Ми були першими після Хіросіми і Нагасакі. Але пишатися тут було нічим…

... У першу річницю Чорнобильської катастрофи я поїхав на Митинський цвинтар вшанувати пам’ять загиблих пожежників і атомних операторів. Могили пожежників, їх шість, потопають у квітах. На могилах атомних операторів квітів менше, а вінків взагалі немає. Міністерство атомної енергетики та Міненерго СРСР не згадали у річницю Чорнобиля про загиблих. Але ж вони теж герої. Вони зробили все, що могли. Проявили мужність і безстрашність, віддали життя…

На могильних стелах пожежників вигравіювані золоті зірки. Тут лежать Правик, Кібенок, Ігнатенко, Ващук, Тищура, Тітенок… На могилах же атомних операторів на мармурових плитах немає жодних відзнак, немає й фотографій, які були спочатку.

Двадцять шість могил… У двадцяти з них покояться оператори четвертого енергоблоку, електрики, турбіністи, наладчики, дві жінки з воєнізованої охорони, які чергували тієї ночі навпроти четвертого блоку. Настільки мені відомо, ніхто з них не був представлений до нагороди. Не  нагороджений і начальник зміни реакторного цеху Валерій Іванович Перевозченко, який зробив все можливе й неможливе, щоб врятувати підлеглих йому людей, вивести їх із зони високої радіації. Не нагороджений і електрик Анатолій Баранов, котрий допомагав локалізувати аварійну ситуацію на електрообладнанні. Лелеченко похований в Києві. Посмертно нагороджений орденом Леніна.

Іду вздовж могил, подовгу зупиняючись біля кожної. Кладу до надгробків квіти. І подумки їм кажу: мир праху вашому. Спіть спокійно, ваша смерть сколихнула людей, вони хоч на вершок відійшли від сплячки…

Схилімо голови перед ними – мучениками і героями Чорнобиля, який продемонстрував всемогутність і безсилля людини. І попередив: не тішся своєю всемогутністю, не жартуй з атомом. Бо ти – причина, але ти й наслідок.

Жодна аварія не буває випадковою. Значить, треба розуміти, що атомний вік потребує такої ж точності, з якою розраховуються траекторії ракет».

 Валентина СВИРСА.