Напередодні 66-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні обласна організація Партії регіонів оголосила конкурс серед учнів навчальних закладів області «Літопис нашої пам’яті». В конкурс включилися й учні шкіл Баштанського району. На перший етап конкурсу було подано 65 творчих робіт. Конкурсна комісія визначила серед них 10 кращих творів. Один з них – робота восьмикласниці Добренської ЗОШ Юлії Столярчук, яку ми публікуємо сьогодні.

Знов весна. Моя улюблена! Сонечко лагідне, небо квітучо-голубе. Все навколо пахне терпким, духмяно-солодким ароматом.

Особливо люблю приліт ластівок. Ці маленькі патріоти через далекі світи і негоди несуть на своїх крильцях справжню весну, звеселяють душу. В дитинстві я завжди спостерігала, як ластівки будують свої гніздечка. Зазвичай, вони поселялися на подвір’ї дідуся Івана, мого сусіда. Бо в нашому дворі завжди гамірно. За словами матусі, ми з Оленкою (моєю сестричкою) занадто язикаті, часто сперечаємося, а дідусь Іван добрий, турботливий, тому пташки його й люблять: і ластівки, і синички, і голуби, яких він тримає.

Тож я, намагаючись найтихіше себе поводити, часто підходила до плоту дідуся Івана, щоб побачити справжнє диво, яке відбувалося під стріхою його невеличкої хатини. та завжди мій погляд привертала зірочка, що була прикріплена на стовпці біля хвіртки. Зірка ніби палахкотіла, така яскрава, як квітка, і червона, як кров. Дідусь іноді підходив до мене, привітно посміхався, та коли теж поглядав на зірку, то в його добрих старечих очах відбивався невимовний смуток…

... Світанок. Іван обережно виглянув з окопу, роздивився. осиротіла, сумна, ніким не сіяна, а переорана частими вибухами, земля лежить довкола. Гірке зіт-хання вирвалося з грудей солдата, який з дитинства звик до хліборобської праці. Тривогою сповнилося наболіле серце.

Йшов 1943 рік. Третя фронтова осінь. (Може, остання? Хто знає!). Тривають виснажливі, затяжні бої за звільнення від фашистів Таманського півострова. Сім місяців доблесні воїни 18-ої армії та моряки-піхотинці під керівництвом майора Ц. Куникова на західному березі Цемеської бухти обороняють плацдарм, що увійшов в історію під назвою «Мала земля». Особливо жорстокі бої розгорнулися поблизу Новоросійська. Серед воїнів-захисників й Іван Трохимович Бойченко, сержант, навідник 129 артилерійського полку.

Іван прислухався до шелесту, вдивлявся в павутинку бабиного літа, що пливла над зраненою землею, а думки його линули в Добре, до рідного дому… Останнє «прощай», гарячі Сонині поцілунки, сповите немовлятко на руках (маленька Надійка) – все, всі деталі дня від’їзду зараз постали перед його очима. Ні грім гармат, ні фронтові будні, суворі й тяжкі, не стерли з пам’яті жодної дрібниці. Тільки здається, що все минуло занадто швидко. Іван розумів: дорога до власного дому була ще не так близько. Вона лежала через перемогу над ненависним ворогом. І разом з тим, він знав, що в житті є щось значно більше, ніж просто жити, кохати, ростити дітей, працювати… Та враз сторожке вухо артилериста вловлює приглушений знайомий гуркіт: починається.

І невдовзі вже гуркочуть гармати і нові вибухи знов переорюють зранену землю. Все ясніше вчувається злісний важкий скрегіт. Танки!

Немов грізні сталеві страховиська, вони по 3-4 у групі виповзають з-за пагорба. Слідом за ними обов’язково йдуть машини з піхотою і мінометами на причепах. З несамовитим ревінням танки наближаються. І в той момент, коли головна хрестата потвора вже підповзала до відповідного рубежу, з КП пролунав сигнал:  "Гармати – до бою!”

Іван став на позицію навідника, навів орієнтир, і тільки-но передній танк опинився в точці наведення, послав снаряд, другий, третій… Головний танк зупинився й за мить артилеристи побачили, як з-під нього вихопився язик полум’я. Обізвалися й інші наші гармати. Обслуга лейтенанта Глинки вже теж підпалила танк і влучила в другий. У відповідь на це фашисти, здавалося, обрушили небо на землю. Ворожий снаряд розірвався біля гармати Івана, вибухова хвиля накрила всіх.

Отямившись після вибуху, бійці знову зібралися на позиції. Не видно було навідника з обслуги Глинки. Хтось відповів на німе запитання бійців: «Вбили». Смерть товариша подвоїла сили артилеристів. На місце загиблого став ще зовсім юний Сашко Речкалов. і вже йому подають сигнали з КП. Та ось бронебійна черга з ворожого міномета пошкодила ствол Іванової гармати. Що робити?

– Давай набої! – гукнув заряджаючий Бутаков. І пролунали постріли по ворожих танках.

– Так їм, гадам!

– За Батьківщину, друзі!

І все частіше в руках солдатів з’являлися снаряди. Бійці швидко й вправно виконували свою нелегку роботу, не припиняючи вогню. І лиш ненадовго, а може, й назавжди схилялися на залиту кров’ю землю поранені та вбиті. Іванові здалося, що мине ще якийсь час цього кривавого поєдинку – і все зникне з лиця землі, перемішавшись з кров’ю, металом, попелом.

І саме в цю хвилину з-за правого флангу батареї пролунав пронизливий свист, почулося голосне шипіння – і фантастичний рій оранжевих вогняних стріл спалахнув аж до неба. Це вдарив дружній залп «катюш» – підмога з Великої землі. А невдовзі розляглося «Ура-а-а!» і з лівого флангу замелькали чорні стрічки безкозирок. Позаду – ланцюг ополченців,  усіх, хто ще залишився в місті й міг володіти зброєю. І вороги панічно кинулися відступати.

П’ять днів ще триватимуть жорстокі бої, а 16 вересня Москва салютуватиме воїнам Північно-Кавказького фронту і морякам Чорноморського флоту, Азовської флотилії, які здобули перемогу в битві за Новоросійськ, 9 жовтня Таманський півострів буде повністю звільнений від фашистів.

Іван з полегшенням зітхнув, втомлено стер піт із запорошеного лиця і задумливо поглянув вперед. А попереду в солдата героїчна переправа через Дніпро, радісне звільнення Києва, визвольний рейд через Польщу,  тяжке поранення,  біль втрат,  штурм Берліна, пам’ятний салют Перемоги!

… Весна. Моя улюблена. Сонце. Квіти. Погідне небо. З далекого Нілу на рідну землю поспішають стрімкі ластівки. Їх крила витанцьовують у леті. І, як завше, спішать вони до дому дідуся Івана, де на подвір’ї їх зустріне привітним щебетом-голосочком маленька Ганнуся (правнучка дідуся). бо сам він вже там, де зірки...

Але герої не вмирають, вони завжди живуть у наших серцях, думах, піснях, у вічному й незнищенному Літописі народної пам’яті, сторінки якого перечитувати не втомлюймося ніколи. Ніколи! Бо це не просто історії відважних людей, це священна історія рідної землі.

Пройшли роки, десятиліття, загоїлися рани, забулися згарища Великої Вітчизняної. На жаль, відходять у вічність і ветерани. Їх спогади перетворюються вже на оповідання, легенди, літописи Пам’яті. Але одне залишиться істинно правдивим і незабутнім – високе і благородне почуття патріотизму, притаманне воїнам Великої Вітчизняної війни, які розбили і стерли з лиця землі фашистське  нашестя.

 Юлія Столярчук,

учениця 8 класу Добренської ЗОШ.