70 років – мало це чи багато? Все залежить від того, на скільки років відчуває себе сам ювіляр. Дехто і в 50 відчуває тягар свого віку, а декого з вісімдесятилітніх   старість дома не застає.

Мабуть, залежить все це від душевного стану людини, від її вміння жити, творити добро. Переконалася в цьому ще раз, поспілкувавшись з Олексієм Івановичем Андрієвським з Новоєгорівки, якому 1 лютого виповнилося 70 років.

А напередодні до редакції завітав товариш ювіляра   Б. П. Троцький, який від імені З. О. Матвієнко, С. І. Кір’янова, В. С. Матвієнка, В. М. Ліпінського, М. А. Поспєлкіна (всього 20 чоловік) попросив написати про цю шановану в селі людину.

Під час зустрічі з ювіляром мене найбільше вразили його очі, які світилися молодечим запалом, коли він розповідав про свою роботу. Та й постава цього стрункого, підтягнутого чоловіка зовсім не вказувала на його поважний вік.

– Олексій Іванович – товариський, великодушний, справедливий, щирий, хазяйновитий, невгамовний, шляхетний, турботливий. Коли б до нього не звернувся по допомогу, завжди підтримає, – каже про ювіляра Б. П. Троцький. – До того ж, він – майстер на всі руки. І робить людям практично за «спасибі». Плату ніколи не призначає. Олексій – взірець для всіх чоловіків.

… Роки ювіляра спливли, як вінки за водою. Ніби недавно, 1 лютого 1941 року оселя Івана Миколайовича і Параски Власівни Андрієвських наповнилася криком одинадцятої дитини. Хлопчика нарекли Олексієм. На жаль, доля була дуже суворою. В живих залишився лише він один – наймолодший, решта дітей померли в ранньому віці. Тож вся надія батьків була на нього – Альошу.

Дитинство його випало на роки окупації і післявоєнну відбудову. Голод і холод були його "няньками”. Найбільшою радістю стала зустріч з батьком, якого він знав лише по фотографіях.

– Батько мав золоті руки, – пригадує Олексій Іванович, – це передалося й мені. Пам’ятаю, коли чоловіки, повертаючись із фронту, привозили щось із речей чи продуктів, батько приніс різні інструменти, про які в селі ніхто й не мріяв. Вони були його першими помічниками. Скільки пам’ятаю, батько завжди щось майстрував. Був виваженим, скрупульозним, наполегливим. Не любив неробство, пустослів’я. Навчав ніколи не відступати від поставленої мети, жити повним життям, а не животіти, виважено підходити до будь-якої справи, безкорисливо допомагати іншим, поважати людей. Тоді й люди тебе шануватимуть.

Не забув науки батька Олексій Іванович. Все своє життя він присвятив людям. Після закінчення Добренської десятирічки пішов працювати в міжколгоспбуд, а через 1,5 роки його запросили на залізничну станцію «Водопій» стрілочником. Здібного, ініціативного робітника запримітило керівництво залізниці. Олексій Іванович почав підніматися по кар’єрній драбині.

Через 1,5 роки він став зчіплювачем вагонів, потім складачем поїздів. Для більш ефективної роботи його направили на навчання в дорожньо-технічну школу в Молдавію. Після дев’ятимісячного навчання почав працювати черговим по станції «Водопій», а з 1 січня 1964 року його призначили черговим по станції «Миколаїв-сортувальна». Закінчував свій трудовий шлях на залізниці на посаді маневрового диспетчера.

З січня 2001 року знаходиться на заслуженому відпочинку. Залізниці ювіляр присвятив 42 роки життя, можна сказати, з’їв на цьому зуби. Та найголовніше – на першому місці для нього були люди, про яких він турбувався: щоб і заробітна плата була гідна, і умови праці були хорошими. Недаремно ще й досі його пам’ятають колеги по роботі, з якими пропрацював не один десяток років.

Керівництво залізниці теж високо цінувало професійну діяльність О. І. Андрієвського. Має він 86 заохочень, записаних у трудовій книжці, йому присвоєне звання «Почесний залізничник».

Розповідати про залізницю Олексій Іванович може годинами, при цьому його очі світяться щастям. Він з повагою згадує своїх колег, всю свою зміну, з якими часто зустрічається, спілкується по телефону.

Одне непокоїть ювіляра, що сутінки життя доводиться зустрічати одинаком. 10 років тому пішла у вічність його кохана Ганна Серафимівна, з якою прожили в мирі і злагоді 37 років. Вони були не тільки подружжям, а й колегами по роботі. Адже дружина теж все життя пропрацювала прийомоздавачем на станції «Явкине». Виростили Андрієвські сина Олександра і доньку Ольгу, які подарували їм трьох онуків. Живуть нині діти і внуки в Миколаєві. Син працює старшим майстром на Чорноморському суднобудівному заводі, а донька вчителює в одній із міських шкіл. Діти Андрієвських мають вищу освіту.

– Ми з дружиною досягли поставленої мети: виростили дітей, дали їм вищу освіту, допомогли стати на ноги, – говорить Олексій Іванович.

Та й сьогодні ювіляр тримає господарство, вирощує овочі на власному городі, щоб допомагати дітям і внукам.

Не може сидіти без діла чоловік. Він завжди в русі, в роботі. Немає такої роботи, якої б Олексій Іванович не міг зробити. Він і холодильник відремонтує, й плиту, й опалення в будинку. без діла не залишається ні хвилини. Адже рух і праця – це здоров’я і життя.

Колеги, односельчани щиро вітають Олексія Івановича з 70-річчям. Бажають успіхів у новому етапі життя, здоров’я і щастя, невичерпної енергії ще на багато років.

Олена ВИНОГРАДОВА.