Не впізнала
Сніг легенько кружляв і падав на землю, встеляючи пухнастим
килимом широке подвір’я біля багатоповерхівок. Весело щебетала дітвора. Зграйка
хлопчиків і дівчаток ліпили снігову бабу, друга групка затіяла гру в сніжки.
Бігали і галасували так, що хоч вуха затуляй.
Чепурна літня жіночка великим віником промітала доріжку до
під’їзду й незлобливо буркотіла на дворових бешкетників: «І де вас стільки
набралося? Ну дайте ж мені хоч домести, – усовіщала вона пустунів, що закидали
її роботу сніжками, – цілий день за вами треба прибирати, он скільки обгорток
від цукерок накидали. Не двір, а смітник. І коли вже ваші канікули
закінчаться?».
Та невгамовна дітлашня не зважала на ті зауваження. А один
із хлопців вперто ставав перед жінкою, ніби намагався привернути до себе її
увагу.
– А ти лізеш просто під віник, – підвищила вона голос, –
мало тобі місця для розваг? Біжи он до гурту і не заважай.
Після чергового такого хлоп’ячого
«заходу» перед нею, терпець жінки увірвався: "Ти ще й дражнитися з мене
надумав? Хочеш, щоб віник по тобі походив?”.
– Бабусю, – порушив свою мовчазну атаку хлопчина
підліткового віку, – ви не впізнали мене? Це ж я, ваш онук Альоша.
Аж заточилася жінка, ніби хтось штовхнув її в груди.
Заглянула в його очі, обмацала поглядом кожну риску обличчя, зміряла зверху
донизу худеньку хлоп’ячу статуру, випустила з рук віника й заголосила: "Дитино
моя! Це й справді ти, мій дорогенький Олексієчку. Прости ж мені, моя дитино, що
я тебе не впізнала. Ти ж до п’яти років ріс у мене на руках. Коли твої батьки
вирішили розлучитися, я дуже важко перенесла розлуку з тобою. Адже від мого
серця тебе одірвали. Я ж любила тебе більше за своїх дітей!”.
Не помічаючи нікого довкола себе, жінка тулила до грудей
розгубленого хлопчину, з її очей градом котилися сльози: «Рідненький мій! Як же
я мріяла про зустріч з тобою. Пробувала уявити, яким ти виріс і не могла. Стояв
переді мною тодішній безпорадний хлопчик. А ти он який…
Більше десяти літ тебе не бачила. Скільки ж ночей
недоспала, все думала: де ти, моя кровиночко, як живеш, чи їв, чи пив, чи ніхто
тебе не образив».
Стихло все над прибудинковим майданчиком. Дітлахи колом
оточили бабусю й онука, мовчки спостерігаючи за цією сценою. А вони нічого не
помічали. Внук розгублено мовчав, бабуся обціловувала свого дорогого нежданого
гостя, дякувала Богові за такий несподіваний і радісний подарунок, а внукові –
за те, що приїхав. Зрештою, отямилася. Не випускаючи з обіймів, повела хлопця в
квартиру.
Діти підібрали забутий віник і обережно поставили його біля
дверей бабусиної квартири.
Галина МЕЛЬНИК.
Незабутня
пісня фронтових літ
На сьогоднішній день з 5 тисяч учасників бойових дій у
нашому районі залишилося в живих 65 чоловік. Один із них – Володимир Олександрович Єгоров з Баштанки.
Ми зустрілися з ним холодного грудневого дня, коли господар пік хліб у
своєму будинку по вулиці Карла Маркса. І,
як було видно, виконує він це з великим задоволенням для себе і для
малого правнука.
– А який хліб довелося вам їсти у 1933 році? –
питаю.
– Справжнього хліба ми в той голодний рік майже не
бачили, – каже В. О. Єгоров. – Мені тоді
було дев’ять років і наша сім`я проживала в селі Явкине. Весною мати посадила
мене і сестру на поїзд і відправила до тітки в Миколаїв.
До міських родичів тоді направляли своїх дітей чимало
селянських родин, знаючи, що в місті їм хоч чим-небудь допоможуть з харчуванням. Сестра матері
влаштувала дітей до дитячого притулку,
де вони пробули до початку осені, а потім їх разом з іншими дітьми з
Баштанського району посадили на поїзд і звеліли зійти на станції Явкине. Звідти
по селах розвозили підводами. Згодом
хлопець закінчив дев’ять класів середньої школи і пішов працювати на різні
роботи.
Початок
війни Володимир Єгоров зустрів сімнадцятирічним юнаком. Йому вдалося уникнути
примусового вивезення на роботи в Німеччину, пережив окупацію, а весною 1944 року він був призваний у діючу
армію 3-го Українського фронту. Піхотна
частина, в якій служив Володимир Єгоров, звільняла Закарпаття, Румунію,
Угорщину, а день Перемоги
довелося зустріти в австрійському місті
Грац.
У
рідне село Явкине Володимир Єгоров
повернувся в 1947 році. Спершу працював на різних роботах, а згодом його
направили на навчання в Березнегуватську
школу механізації.
–
В той час, – згадує Володимир Олександрович, – тільки розпочинали переходити
від причепних комбайнів до самохідних. А найбільш популярними марками тодішніх
комбайнів були «Сталінець» і «Комунар».
На них я працював на початку 50-х років. А в цілому за
штурвалом комбайна знаходився близько
десяти років. Решту часу працював на різних роботах, бо давалося взнаки
поранення в боях під Будапештом.
Разом з господарем переглядаємо документи з його
особистого архіву. Ось на знімку Володимир Олександрович разом зі своїм
старшиною під час військової служби в Ужгороді.
А
ось груповий знімок з написом «Березнегуватська школа механізації. 1949 рік».
На ньому з трьох десятків майбутніх комбайнерів близько половини з Баштанського
району. Зберігає Володимир Олександрович і свідоцтво про закінчення цієї школи. З усіх предметів тут виставлені
одні п’ятірки.
А
ось військовий квиток. У графі «звання»
в 1948 році було записано «сержант».
Поруч – минулорічне повідомлення
з райвійськкомату про присвоєння В. О. Єгорову звання підполковника. Є тут і
перелік нагород: орден Великої Вітчизняної війни, медалі «За взяття Будапешта»,
«За перемогу над Німеччиною», «За трудову доблесть».
Окрім
прохання розповісти про минулі часи, я поцікавився, коли і від кого Володимир
Олександрович вперше почув часто
виконувану ним пісню фронтових літ
«Когда мы покидали свой родимый край».
–
В ті повоєнні роки, – каже ветеран, –
чимало ліричних, маловідомих пісень привозили з собою солдати, які поверталися
додому з фронту. А ось авторів і виконавців, і де ті пісні вперше почули, рідко
хто запам`ятовував.
Особисто
я почув цю пісню вперше від однополчан мого покійного батька – одних з
небагатьох, хто залишився в живих після
Керченсько-Феодосійської операції. Вони приїхали провідати батька, коли мені
було 12 років. З дитинства запам’ятав лише перший куплет:
Когда
мы покидали
свой родимый край
И
молча уходили
на восток,
Над
тихим Доном,
Под
веткой клена
Маячил
долго
твой платок.
Тільки
один раз мені довелося почути цю мелодію в якомусь фільмі.
Згадує
про неї і учасник районного
партизанського руху Григорій Федосійович
Трибрат. І ось восени 2010 року, в день звільнення України від німецько-фашистських
загарбників, цю пісню виконав перед ветеранами
учасник бойових дій Володимир Олександрович Єгоров. Його чудовий тенор
полонив тоді всіх присутніх.
Раніше
В. О. Єгоров регулярно відвідував заняття хору ветеранів війни і праці
районного Будинку культури. Зараз буває там рідко через погіршення стану
здоров’я. А вдома інколи співає просто так, для себе, навіть, коли на душі
нелегко.
Майже
в усіх сюжетах ліричних пісень того часу йшлося про прощання з коханою
дівчиною, згадки про річку чи місто, де це відбувалося. Освідчення в любові,
клятва помсти ворогу, обіцянка бути хоробрим в бою, дожити до перемоги і
повернутися до місця побачення. І якою щирістю, безпосередністю, душевною
чистотою і героїчним пафосом наповнені слова, виплеснуті з глибини серця:
Я
не запомнил слов
твоих, любовь моя,
Но
знаю, будешь
ждать меня в тоске.
Не
лист багряный,
то наши раны
Горели
на речном
песке.
І
навіть через десятиліття ця пісня живе серед нас, завдяки й таким людям, як Володимир
Олександрович Єгоров.
…Господар
охоче відгукнувся на моє прохання виконати мелодію ще раз. А потім, вже за
власної ініціативи, Володимир
Олександрович проспівав ще кілька маловідомих пісень Великої Вітчизняної війни.
Подумалось, саме такі люди, як він, є носіями і хранителями шедеврів фронтової
лірики і передають їх сучасним поколінням.
20 січня В. О. Єгорову виповнюється 87 літ. Запитую у
Володимира Олександровича, чи досяг він за цей період всього, про що мріяв у
житті.
–
В роки війни, – каже ветеран, – мріяв про одне: вижити і скоріше повернутися
додому. Ця головна мрія життя здійснилася. А все інше, як кажуть, приклалося
само собою: є свій дім, син, дочка, троє внуків, троє правнуків. А ще додають
сил пісні фронтової юності, з якими
пройшов не одну версту життєвого шляху.
Олександр БАСЕНКО.
