22 січня ми відзначаємо славетну дату – День Соборності чи День злуки. Як народилося це свято, звідки воно прийшло?

Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVІІІ-початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради, 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій у жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір у найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

Уряд Західноукраїнської Народної Республіки – Державний секретаріат – у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставив питання державного об’єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об’єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а, по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі. Проте голова Української Національної Ради Є. Петрушевич застерігав, що об’єднуватися з гетьманською Україною на даному етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом В. Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії». В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.

Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено передвступний договір з Директорією УНР. З січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і австро-Угорської імперії, в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об’єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Об’єднання українських земель відбувалося юридично та політично. Проте державне об’єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в процесі переговорів                                                             С. Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підлящщя й Західна Волинь (включаючи повіти Рівненський, дубнівський та частину Кременчуцького).

Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз’єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.

На жаль, це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснене нове об’єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думках мільйонів українців незагоєні рани.

Ці вікопомні історичні події сформували підгрунття для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Отож зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 р., став «живий ланцюг» між Києвом і Львовом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України.

День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель. А поразка Української Народної Республіки нагадує сьогоднішньому українському суспільству про його роль у формуванні якісної і вольової політичної еліти, здатної гідно відповідати на геополітичні виклики, які стоять перед сучасною Україною. Сьогодні ми віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, щоб показати нашим пращурам, що ми – гідні нащадки, а зробити це можливо лише працею в ім’я святої пам’яті борців за волю України, добробут нинішніх і наступних поколінь.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки – це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам’ять незлічених жертв, протягом віків принесених українським народом на вівтар незалежності, соборності, державності.

Андрій ПЕТРУНЯ.