Велика Вітчизняна війна – найжорстокіша з усіх воєн історії людства. За честь, свободу і незалежність Батьківщини на фронтах загинуло більше 20 мільйонів воїнів, більше 5 млн. мирних громадян гітлерівці розстріляли нізащо, близько 25 млн. примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Серед постраждалих були й наші земляки. Більше 2 тисяч патріотів Баштанки розстріляли під час окупації. А 69 років тому, 18 лютого 1942 року, через підпал майстерні в МТС безвинно було повішано 10 чоловік. Про ту трагічну сторінку історії розповідає житель Баштанки, один із свідків трагедії Іван Васильович Славінський.

– Сам  я родом з Баштанки. У батька нас було п’ятеро. Мені йшов 19-й рік, коли відбувалися ті події. Зранку, 18 лютого, жандарми ходили попід хатами, змушуючи всіх йти до МТС.

Виявляється, вночі там згоріли кухня, контора й майстерня. Тому німці були дуже розлючені, намагалися на жителів села виплеснути свою злість. Зігнавши багато дітей і дорослих, ворота МТС закрили. Натовп стояв півколом, а спереду й ззаду – німці з нагайками в руках, аби ми не  розходилися. Все випитували, хто здійснив підпал. Але люди не знали. А пожежа, скоріше всього, сталася через недогляд, бо поруч була кухня, в якій постійно топилося.

Біля майстерні поставили залізні східці-місток, на яких були заготовлені петлі. Підігнали сюди бортову машину. Виштовхали двох чоловіків з гурту, аби вони накидали петлі на шиї односельчан, приречених гітлерівцями на страту.

Коли накинули петлю Никифору Івановичу Рецу, який працював бухгалтером в колгоспі ім. Комінтерну, в нього волосся вмить посивіло. А його брат Петро, коли це побачив, знепритомнів.

Пам’ятаю, як повісили Прокопа Денисовича Чауса, Григорія Івановича Макаліша, Павла Марковича Іваненка, Порфирія Івановича Кушніра (коли німці окупували Баштанку, його вибрали старостою). До речі, коли машина від’їхала, всі повішані повмирали, а Порфирій ще довго залишався живим. Та під дулами автоматів ніхто з нас не ризикнув його врятувати. Повісили ще й Харитона Івановича Костюка, Савелія Івановича Смолу, Максима Давидовича Гончара, Василя Михайловича Гондилова, Дмитра Несторовича Змієвського.

Один з поліцаїв вийшов поперед натовпу і сказав: «Господа, когда будете так поджигать, то будем не 10 человек вешать, а 100».

Люди були настільки налякані, що, понуро опустивши голови, мовчки розходилися, ніхто в хатах навіть свічки не запалював. Всіх трусило від страху. Та що там свічку, їсти нікому не хотілося, попри те, що були голодні цілий день.

Повішаних зняли лише 20 лютого. На території МТС біля олійниці була викопана яма, куди й скидали трупи.

Слід відзначити, що через місяць Івана Славінського та ще 70 односельців чекало ще одне випробування. Їх відправили на роботу в Німеччину. Там він пробув до березня 1945 року, поки їх не звільнили американські війська. Однак дорога додому затягнулася на кілька місяців. У рідну Баштанку приїхав лише 11 січня 1946 року.

У числі інших колишніх остарбайтерів влаштувався на роботу у колгоспі "Комуніст”. До самої пенсії там пропрацював. У свої 87 років пам’ятає події Великої Вітчизняної війни, окремі епізоди досить детально.

– Ми хочемо, щоб нинішнє покоління знало, через які випробування нам довелося пройти, – говорить І. В. Славінський.

– Добре було б, аби на місці страти тих невинних наших земляків на території МТС встановили меморіальний знак, – додає голова Баштанського районного відділення Української спілки в’язнів жертв нацизму Віктор Семененко.

– Районна та міська ради ветеранів війни і праці підтримують цю ініціативу, – зауважила голова районної ради ветеранів Лідія Андреєва, яка разом з В. Г. Семененком слухала розповідь очевидця. – Ми будемо клопотати про це перед районною та міською владою.

Лідія АВРАМЕНКО.