Миколу Петровича Околота добре знають не лише баштанці, а й жителі району, особливо тих населених пунктів, які не мають природного газу. Адже він очолює Баштанську дільницю управління реалізації скрапленого газу ПАД «Миколаївгаз» і вже не один десяток років забезпечує людей скрапленим газом.

Напочатку літа виповнюється 30 років, як Микола околот прийшов на роботу в Баштанське управління експлуатації газового господарства слюсарем. І тут залишився на все життя.

Цей невисокий повновидий чоловік з пишними вусами і веселими очима відразу притягує до себе всіх, хто з ним зустрічається, веселою вдачею, дотепним гумором, щирою душею. Він завжди компанійський і приязний. Та не всі знають, що його юність була обпалена війною. Тією, яка й досі викликає спірні судження щодо її доцільності. Але так думають ті, кому на власній шкірі не довелося пізнати, що таке справжні бойові дії. Грудень 1979 року назавжди залишиться найчорнішим періодом у житті Миколи Петровича Околота.

Народився і виріс він у степовій Баштанці. Після закінчення школи  в 1977 році вступив на навчання в Миколаївську морехідну школу. Хлопця мануло до себе море, його незвідані глибини, далекі країни. Тож коли вперше і, на жаль, востаннє пішов у «загранку», вражень було море, та й планів безліч.

Але в квітні 1979 року його призвали до лав Радянської Армії. І він, як і всі його однолітки, пішов виконувати свій громадянський обов’язок. Розпочав службу молодий солдат під Ашхабадом, всього за 6 кілометрів від Іранського кордону в автомобільних військах. І хоча це була прикордонна зона, півроку пройшло, як звичайна служба.

Ще 7 листопада урочисто святкували річницю Жовтневої революції, а 25-го о 19.30 їх підняли по тривозі. Всі виїхали на бойові позиції. Там простояли два дні. До строковиків приєднались колишні військовослужбовці, яких призвали на перепідготовку. А потім всіх завантажили в вагони і направили в Узбекистан.

– Зупинились ми між містами Джаркунган і Термез на кордоні з Афганістаном, – пригадує М. П. Околот. – І тоді зрозуміли, що нас відправлять в Афганістан, де в 1978 році відбулася революція.

Рік і два місяці прослужив Микола у Баграмі на охороні аеродрому. Хоча війна була на початковій фазі, але вже тоді не всі поверталися додому. А 23 лютого 1980 року він вважає своїм другим днем народження.

– Саме того дня на автомобільну колону, що їхала до аеродрому, напали душмани, – згадує Микола Петрович. – Коли колона зайшла в трикілометровий тунель, перші машини підірвали. Інші наїхали одна на одну, решта не могли рухатися. Я був майже в центрі колони. Стрілянина, крики, скрегіт заліза. Все, що пам’ятаю.

Через чадний газ ми почали задихатися. Не пам’ятаю, як мене винесли, був непритомний. Прийшов до тями лише опів на третю ночі. Видовище було страшне. Багато загинуло не лише рядових солдат, а й офіцерів.

Душманам вдалося вкрасти наш автомобіль «Урал». Через місяць наші солдати відбили його і назвали «23-ій лютим».

Ще кілька чоловік загинули 9 травня в День Перемоги, коли душмани знову намагалися захопити аеродром.

Були й хвилини відпочинку. Одного разу до нас приїздив ІІІ секретар ЦК ВЛКСМ Пастухов, який привіз нам футболки і футбольні м’ячі. З концертом приїжджала співачка Оксана Білозір.

Довелося особисто бачити президента Афганістану Бабрака Кармаля, який брав участь у конференції вчителів, що проходила в Кабулі, яку ми охороняли.

У січні 1981 року наш призов залишив Афганістан. Останні чотири місяці дослужував там, де й починав, – у Бікрові. В травні повернувся додому.

Спочатку батьки не знали, що їх син служить в Афганістані. Коли ж від Миколи перестали надходити листи, мати написала запит у військкомат. Тоді прийшов лист з Міністерства оборони, в якому повідомлялося, що їх син продовжує службу в Афганській республіці. Відтоді дні стали  місяцями, а місяці – роками. Лише коли син повернувся додому живий і здоровий, батьки заспокоїлись. Не одна сива волосина з’явилась на їх головах.

Ходити в море більше не міг, бо закрили візу. Став, як кажуть, «невиїзним». Отримавши запрошення з управління газового господарства, пішов працювати і не шкодує. Зустрів свою долю – Галину Анатоліївну, з якою виростили двох доньок – Наталю і Катерину, які подарували батькам двох внуків – Максимка та Артемка.

Життя триває зі своїми радощами і печалями. Та Микола Петрович Околот по натурі – оптиміст і тому вірить у краще майбутнє.

Але Афганістан звучить в його душі, як страшний сон, про який не хочеться згадувати і найголовніше, щоб він ніколи не повторився. Про це повинні завжди пам’ятати ті, хто стоїть біля керма держави.

Олена ВИНОГРАДОВА.