Час невблаганний. Відходять у вічність солдати Великої Вітчизняної війни,
плинуть у піднебесся журавлиним ключем… Ми вже ніколи не почуємо їхньої правди
про війну.
А ті, хто залишився серед нас, досить старенькі. Їх пам’ять нерідко
губить спогади. Тож, як не прикро, але настає час, коли нащадки дізнаватимуться
про ті страшні сторінки нашої історії не від самих учасників війни, а від їхніх
нащадків.
Сумно від того на душі у дітей колишніх фронтовиків. Можливо, своїми
розпитуваннями мимоволі завдаємо їм зайвого болю. Але це потрібно для пам’яті.
Нинішнє і прий-дешні покоління повинні знати, якою дорогою ціною завойовано
мир. І зрозуміти: будь-які негаразди в особистому та в суспільному житті можна
пережити. Аби лише не було війни.
Ця розповідь про одного з рядових Перемоги, ветерана праці Павла
Васильовича Калініченка, який 6 січня 2010 року пішов у небуття. Про його
життя, бойовий і трудовий шлях розповіла його донька Тетяна Павлівна Гончар. |